Розділ 4. Пастка

Наступні два тижні злилися для Аліси в один нескінченний, сірий тунель. Дні відрізнялися від ночей лише тим, що вдень доводилося вдавати нормальність. Вона почала носити об'ємні худі з довгими рукавами, навіть коли в класі було душно. Рукави ховали не лише намальованого ручкою синього кота, а й інші «докази» її відданості грі.

Кожне нове завдання від Куратора було спрямоване на одне: розірвати будь-які зв'язки зі світом. «Не розмовляй ні з ким цілий день. Якщо запитають — мовчи», — вимагав додаток. «Вони харчуються твоєю енергією. Закрийся в кімнаті. Не їж з ними за одним столом».

Аліса виконувала все бездоганно. Спочатку батьки сердилися. Мама кричала через зачинені двері, вимагаючи пояснень, чому донька ігнорує вечерю і грубіянить вчителям. Батько погрожував забрати телефон. Але Аліса мовчала, дивлячись крізь них порожнім, скляним поглядом. Її мовчання було такою глухою стіною, що згодом батьки просто здалися. Вони списали це на «важкий підлітковий вік», вирішивши, що краще перечекати, поки донька «перебіситься». Вони не знали, що за цими зачиненими дверима розгортається трагедія.

Додаток став її кисневою маскою, з якої надходив отруйний газ. Куратор знав, на які точки тиснути. Він створював ілюзію абсолютної турботи. «Ти бачиш, Алісо? Їм байдуже. Вони навіть не намагаються тебе зрозуміти. Тільки ми знаємо, яка ти насправді. Тільки тут ти в безпеці».

Ці слова падали на благодатний ґрунт її самотності. Аліса перестала відчувати страх. Натомість прийшла дивна, моторошна апатія. Їй стало байдуже на оцінки, на те, як вона виглядає, на брудне волосся і синці під очима від постійного недосипання. Світ навколо втратив кольори, перетворившись на чорно-біле німе кіно. Вона просто чекала нових вказівок. Вона стала ідеальною маріонеткою.

Єдиним, що іноді пробивалося крізь цей туман, був погляд Мії. В школі колишня подруга постійно опинялася десь поруч. Вона більше не намагалася заговорити, не кликала в гості. Але Аліса спиною відчувала її тривожний, уважний погляд. І це дратувало найбільше. Мія була живою нагадуванням про те життя, яке Аліса добровільно стирала…

Чергове повідомлення прийшло у вівторок ввечері. Воно відрізнялося від інших: шрифт був червоним.

«Ти пройшла великий шлях, Алісо. Ти довела свою відданість. Залишився останній крок до абсолютної свободи. Ця п'ятниця. О п'ятій вечора. Ти готова розірвати ланцюги?»

Аліса дивилася на екран, і всередині нічого не ворухнулося. Жодної паніки. Тільки холодна, всепоглинаюча порожнеча і усвідомлення того, що все нарешті закінчиться. Їй більше не доведеться вдавати. Не доведеться відчувати цей хронічний біль від того, що вона «неправильна» і нікому не потрібна.

«Готова», — написала вона.

Наступні два дні Аліса жила в стані моторошного спокою, який часто передує непоправному. Куратор дав нове завдання:

«Звільнися від матеріального. Тобі це більше не знадобиться. Віддай те, що любила».

У середу вона принесла до школи свою улюблену колекцію коміксів, яку збирала два роки. На перерві вона просто поклала стопку на парту однокласнику, з яким раніше іноді обговорювала сюжети.

— Це тобі, — тихо сказала вона. Хлопець здивовано витріщився:

— Ого, серйозно? А ти? — Мені вони більше не потрібні, — відповіла Аліса рівним голосом і пішла геть.

У четвер настав час найскладнішого. Аліса довго крутила в руках браслет із дрібних синіх бісеринок — вони сплели їх із Мією минулого літа, заприсягшися носити завжди. Аліса зняла свій ще місяць тому, сховавши в шухляду.

Після уроків, коли клас уже майже спорожнів, вона підійшла до парти Мії. Подруга складала зошити в рюкзак. Аліса мовчки поклала браслет перед нею.

Мія завмерла. Вона підвела очі на Алісу, і в її погляді промайнув справжній переляк.

— Алісо... що це? Навіщо ти мені це віддаєш? — Просто візьми. Залиш собі на згадку, — голос Аліси звучав так сухо, ніби вона читала прогноз погоди.

— На яку ще згадку? Ти кудись їдеш? Алісо, стій!

Але Аліса вже розвернулася і швидко попрямувала до дверей. Вона йшла коридором, не озираючись, не помічаючи, як Мія стискає браслет у побілілих пальцях.

Мія залишилася стояти біля парти. Її серце калатало десь у горлі. Останні тижні вона щодня бачила, як Аліса згасає. Вона помічала і довгі рукави, і порожній погляд, і те, як Аліса малює на полях зошита дивні символи, схожі на кота. А сьогодні — ця моторошна роздача улюблених речей. Мія згадала статтю, яку якось випадково прочитала в інтернеті про підліткову депресію та ознаки того, що людина готується до найстрашнішого. Раптовий спокій. Роздача цінних речей. Прощання без слів.

Пазл у голові Мії склався. Холодний піт виступив на спині. Вона зрозуміла, що часу в неї майже немає. Вона не знала, що саме відбувається, яка секта чи гра затягнула її подругу, але вона точно знала одне: завтра може бути пізно.