Розділ 3. Скляна стіна

Перерва була найгіршим часом. Усі збивалися в групки, ділилися новинами, сміялися. Аліса стояла біля вікна в коридорі, притиснувшись плечем до холодної стіни. У навушнику знову грав той самий трек. Він вже не дратував, а навпаки — заспокоював, наче кокон.

— Гей, Аліс!

Вона не обернулася.

Хтось торкнувся її плеча. Аліса різко смикнулася, вириваючи навушник. Перед нею стояла Мія. Її колись найкраща подруга виглядала стурбованою, але водночас і трохи винуватою.

— Привіт, — сказала Мія.

— Ти... ти як? Ми сто років не говорили.

— Нормально, — буркнула Аліса, ховаючи руку з малюнком кота в кишеню худі.

— Слухай, я бачила, як математичка на тебе наїхала. Не бери в голову. Вона сьогодні звіріє. Мія намагалася усміхнутися, намагалася налагодити контакт, як раніше. Але Аліса дивилася на неї і не відчувала нічого, крім роздратування. Мія була яскравою, живою, у неї були нові друзі, танці, життя. Вона не знала, що таке сидіти о четвертій ранку в темряві. Вона не знала, що таке справжній біль.

— Чого тобі треба, Міє? — запитала Аліса холодно. Усмішка зникла з обличчя подруги.

— Та нічого... Просто хотіла спитати, чи не хочеш сьогодні після уроків зайти до мене? У мене нова приставка, і мама піцу замовить... — Не можу, — відрізала Аліса.

— Чому? Ти ж раніше любила...

— Раніше було раніше! — голос Аліси зірвався на крик. Кілька учнів поруч обернулися.

— У мене є справи. Важливіші за твою піцу і тупі ігри.

Мія відступила на крок, ніби її вдарили. В її очах майнула образа, змішана з нерозумінням.

— Я просто хотіла... Алісо, що з тобою відбувається? Ти сама не своя. Ти якась... сіра. — Відвали від мене, — прошипіла Аліса.

— Просто дай мені спокій.

Вона розвернулася і швидко пішла геть по коридору, не озираючись. Серце калатало як шалене. Їй хотілося плакати, але вона не могла. Телефон у кишені знову завібрував, наче схвалюючи її вчинок.

Аліса зачинилася в кабінці шкільного туалету. Тремтячими руками дістала телефон.

«Правильно. Тобі не потрібні ті, хто тягне тебе назад у буденність. Вони заздрять тобі. Вони хочуть, щоб ти була такою ж слабкою, як вони. Ти позбулася баласту. Ти переходиш на новий рівень».

Аліса сповзла по стінці кабінки донизу. Вона дивилася на повідомлення, і слова розпливалися перед очима.

— Я сильна, — прошепотіла вона сама собі.

— Я не слабка.

Але глибоко всередині, десь за цією штучною впевненістю, маленька дівчинка кричала від жаху. Бо вона щойно власними руками зруйнувала останній місток, який з'єднував її з реальністю. Тепер між нею і світом виросла непробивна скляна стіна. І з кожним виконаним завданням ця стіна ставала товстішою.

Ввечері, коли Аліса повернулася додому, вона навіть не привіталася з батьками. Вона замкнула двері кімнати на ключ. Це було ще одне правило гри:

«Твій простір — це твоя фортеця. Ніхто не має права входити без дозволу».

Вона сіла на ліжко і глянула на екран. Там уже висіло нове завдання. Воно відрізнялося від попередніх. Воно було фізичним.

«Біль очищує. Біль доводить, що ти жива, коли всередині мертве. Візьми шпильку. Ти знаєш, що робити. Надішли фото доказ».

Аліса відчула, як холод пробіг по спині. Це вже не було малюванням кота чи слуханням музики. Це було щось справжнє. Страшне. Вона подивилася на свою руку. На синювату жилку на зап'ясті. «Я не можу», — подумала вона. Але телефон знову блимнув: «Ми чекаємо. Не розчаровуй нас, як ти розчаровуєш своїх батьків».

Аліса підвелася і підійшла до дзеркала. Звідти на неї дивилася чужа людина з темними колами під очима. Людина, яка не мала вибору.