Розділ 2. Музика порожнечі

Ранок настав не зі світлом сонця, а з різким звуком будильника о сьомій. Аліса розплющила очі, відчуваючи пісок під повіками. Вона не спала до 4:20, як і наказав Кит. Вона сиділа в темряві, слухаючи, як осідає будинок, як скриплять мостини і як десь далеко гавкає собака. Це було дивне відчуття — ніби вона єдина жива істота у світі, що вимер.

Вона ледве стягнула себе з ліжка. Голова була важкою, немов набита ватою.

— Алісо! Ти знову спізнюєшся! — голос мами з кухні звучав як дриль.

— Скільки можна сидіти в тому телефоні ночами?

Аліса здригнулася.

«Звідки вона знає?» — промайнув панічний страх. Але потім вона зрозуміла: це просто чергова фраза. Мама не знає. Ніхто не знає. Це її таємниця.

Вона намацала телефон під подушкою. Там світилося одне нове повідомлення. Серце забилося швидше, проганяючи сонливість.

«Ти впоралася. Ми бачили. Ти сильніша, ніж здаєшся, Алісо. Більшість здається першої ж ночі. Але не ти».

Тепло розлилося грудьми. Вона перечитала ці слова тричі. «Ти сильніша». Коли востаннє їй це казали? Вчителі лише дорікали за неуважність, батьки — за лінь. А тут, у синій безодні екрана, хтось невідомий вірив у неї.

«Завдання №2», — з'явилося наступне повідомлення. — «Сьогодні ти маєш слухати лише те, що ми надішлемо. Встав навушники і не знімай їх. Не слухай брехню навколо. Слухай істину».

До повідомлення був прикріплений аудіофайл. Аліса натиснула Play. Це була не музика. Це був набір звуків: низький гул, схожий на шум вітру в трубі, перемішаний з ритмічним скреготом і якимось далеким, спотвореним шепотом. Звук був неприємним, він тиснув на вуха, викликав тривогу. Але Аліса не вимкнула його. Це був наказ.

Вона йшла до школи, і світ навколо здавався фільмом, у якого вимкнули звук. Люди відкривали роти, машини проносилися повз, але у вухах Аліси звучав лише цей похмурий, гіпнотичний гул. Вона почувалася відокремленою від натовпу. Вона була іншою. Вона була обраною.

На уроці алгебри вчителька щось пояснювала біля дошки, розмахуючи крейдою. Аліса сиділа на задній парті, сховавши навушник під розпущеним волоссям. Шепіт у музиці ставав гучнішим. Їй здавалося, що вона розрізняє слова: «Все марно... Вони брешуть... Ти одна...»

— Алісо! — різкий окрик змусив її підскочити. Вчителька стояла прямо перед нею.

— Ти мене чуєш? Я запитала про рівняння. Клас захихотів. Аліса витягла навушник. Реальний світ увірвався в голову какофонією звуків, від якої заболіли скроні.

— Я... я не знаю, — пробурмотіла вона.

— Звісно, не знаєш, — зітхнула вчителька.

— Ти останнім часом десь не тут. Сідай, два.

Аліса сіла, відчуваючи, як щоки палають від сорому. Але раптом телефон у кишені коротко вібрував. Вона непомітно глянула на екран під партою.

«Вони сміються, бо дурні. Їхнє життя — це лише рівняння і оцінки. Твоє життя — це пошук свободи. Не звертай уваги. Ти вище цього. Намалюй синього кота на руці, щоб ми знали, що ти з нами».

Аліса взяла ручку. Поки вчителька відвернулася, вона повільно, з натиском, почала виводити на зап'ясті лівої руки контур котячої голови. Чорнило в'їдалося в шкіру. Це було маленьке бунтарство. Її знак. Її якір.