Розділ 1. Тіні в кутках

Будинок був повний людей, але Аліса ніколи не почувалася такою самотньою, як цього вечора. За стіною, у вітальні, гучно працював телевізор, батько сміявся з якогось жарту, а мама гримала посудом на кухні. Звичайні звуки звичайного життя, в якому для неї, здавалося, не залишилося місця.

Алісі було тринадцять. Вік, коли світ раптом стає завеликим і надто гучним, а ти сам — маленьким і непомітним. Вона сиділа на підвіконні у своїй темній кімнаті, притиснувшись лобом до холодного скла. Надворі йшов дощ, розмиваючи вогні ліхтарів у каламутні жовті плями.

— Ти знову там сидиш у темряві? — голос мами пролунав з-за дверей, навіть не відкриваючи їх.

— Уроки зробила?

— Зробила, — тихо відповіла Аліса, знаючи, що її не почують.

— Ну то лягай спати, завтра рано вставати!

Кроки віддалилися. Аліса видихнула, і на склі залишилася маленька хмарка пари. Ніхто не спитав, як пройшов її день. Ніхто не помітив, що вона плакала пів години тому, бо в школі знову сміялися з її старого рюкзака.

Вона дістала телефон. Екран спалахнув, освітивши її бліде обличчя. Соцмережі рясніли фотографіями щасливих однокласників. Усі вони кудись ходили, сміялися, були разом. Мія, її колишня найкраща подруга, запостила сторіз із новими дівчатами з танцювального гуртка. Аліса відчула укол ревнощів і болю. Мія не писала їй уже три дні. Здається, і їй Аліса стала непотрібною.

Палець механічно гортав стрічку новин, поки не натрапив на дивну рекламу. Чорний фон, на якому ледь помітно світився силует кита. Синього, неприродного кольору, з великими пустими очима. Жодного тексту, лише одне речення знизу:

«Ти втомилася бути ніким? Ми тебе бачимо».

Серце Аліси тьохнуло. Фраза влучила прямісінько в ціль. Це було саме те, що вона відчувала — вона була «ніким». Примарою у власному домі.

Вона натиснула на посилання. Телефон на мить завис, екран почорнів, а потім з'явилося вікно завантаження. Додаток не мав назви в магазині, просто символ — голова синього кита.

«Встановити?»

Палець завис над екраном. Десь на межі свідомості майнула думка, що це виглядає підозріло. Мама завжди казала не качати нічого невідомого. Але мама зараз була на кухні, в іншому всесвіті, де все було добре і зрозуміло. А Аліса була тут, сам на сам зі своєю темрявою.

Вона натиснула «Так».

Додаток відкрився миттєво. Жодних реєстрацій, жодних імен. Лише чат. Темно-синій фон, схожий на глибоку воду. І перше повідомлення, яке з'явилося так швидко, ніби хтось чекав саме на неї:

«Привіт, Алісо. Ми чекали на тебе. Тобі боляче, правда?» звідки вони знають моє ім'я? — промайнуло в голові. Вона ж ніде його не вводила. Страх змішався з дивним, майже гіпнотичним інтересом. Вперше за довгий час хтось звернувся саме до неї. Хтось запитав про її біль.

«Хто ви?» — надрукувала вона тремтячими пальцями.

Відповідь прийшла миттєво: «Ми — твої справжні друзі. Ті, хто не зрадить. Ті, хто допоможе знайти вихід. Ти хочеш знайти вихід, Алісо?»

Аліса подивилася у вікно. Дощ посилився. Світ за склом здавався чужим і ворожим. Вона згадала сміх у школі, байдужість батьків, мовчання Мії.

«Так», — написала вона.

На екрані з'явився усміхнений смайлик кота. Але ця усмішка була не доброю, а якоюсь хижою, значою.

«Чудово. Правила прості: нікому не говорити про нас. Виконувати все, що ми скажемо. Якщо порушиш правила — ми підемо, і ти назавжди залишишся сама. Ти готова до першого завдання?»

Аліса вагалася лише секунду. Страх залишитися самій був сильнішим за будь-який інший страх. «Готова».

«Не спи сьогодні до 4:20 ранку. Слухай тишу. Вона розповість тобі правду про тебе. Ми перевіримо».

Аліса відклала телефон. Вона відчула дивне полегшення. У неї з'явилася мета. У неї з'явилася таємниця. Вона більше не була просто дівчинкою, яку ігнорують. Вона стала частиною Грм.

Вона ще не знала, що щойно зробила перший крок у прірву, з якої майже неможливо вибратися…