2.43

43

Арту зусебіч оточували густі праліси. Вони захищали і годува­ли, годували і захищали. Неозорий священний Чорний ліс починався в двох стрелищах від городища. Вузька смуга випасу власне випасом слугувала хіба вряди-годи. Тут розгор­талися гамірливі торжища, на які поселяни човнами й підводами звозили збіжжя й інші дари землі, ремісники-градчани виставляли свій товар, купецтво вихваляло заморський крам, тиуни царського намісника вигідно збували на сторону надлишки полюдного, яке роди сплачували повелителю Скіфії і своєму визискувачу-скептуху.

Нині простір між прямовисним валом городища і стіною пралісу нага­дував розворушений мурашник. Штовхаючись, топчачись кіньми на одному місці, у страшній тісняві бурунилося-нуртувало юрмище закутих у лати вершників. Над їхніми головами маяли й хижо шкірилися пащеками крилаті дракони – значки-знамена підрозділів.

На з’юрмлених, позбавлених маневреності, схожих на отару овець, сарматів зусебіч напирали орачі. Поселянські сотні, мов привиди, хвилями виринали з лісової гу­щавини. І з ратищами наперевагу сунули з узлісся на кінну лаву, сил­куючись розшарпати й зіштовхнути ненависних загарбників. Задні щитами й раменами підпирали передніх, усім тілом навалювалися на рогатини, аби втримати їх під кутом, штрикали в незахищені панцирними попонами ноги коней попід колінами, лізли з серпами наперевагу на вірну смерть під копита кіннотників. Хрипко, надсадно співали прадавній ритуальний гімн Ору-отцю. І умирали… умирали…

Не так і просто селянинові, хай навіть жилавому й спритному, мірятися силами з бувалим степовим воїном у добротному обладунку, тим паче кінним. Ліподар з потерплим серцем стерігав за битвою з укріплення Золотих воріт. Не тішив себе сподіванкою на легку перемогу. Усвідомлював, що сім з хвостиком тисяч сяк-так озброєних оратаїв-ополченців не здатні здолати дев’ятитисячне військо. Не крився перед ними, що шле на вірну, хай і почесну смерть, і не си­лував нікого. Вони просто повірили йому, вони просто пообіцяли: “Зро­бимо, що в силах наших. Й умремо, коли так треба”.

“Так треба” – підтвердив він учора. І нині дух подвижництва вів си­нів Артанії у самозречену атаку.

Від дзвону мечів, київ і сокир, іржання коней, знавіснілого ревища тисяч горлянок закладало вуха. Вздовж всього фронту непримиренного зіткнення піднімався й щомиті фонтанував кривавими бризками вохристий туман. Надсадно волали смертельно поранені люди та коні, тріщали кістки й щити, репалися голови й грудини, копита і ноги ковзалися на тельбухах і в калабанях рудавиці й сукровиці. Оглушливий гвалт і задушливий сморід суміші крові і вмісту нутрощів зводили з розуму, розпалювали якесь хижацьке звіряче оскаженіння, під’южували хапати ротом повітря та безупинно колоти, штрикати, зубами вгризатися в те, що раз-по-раз вигулькувало-прозирало крізь кривавий туман перед очима.

Мозолястими, оплетеними жилами руками, які звикли до виснажливо-важкої щоденної праці, хлібороби, охоплені праведним гні­вом, розмірено піднімали й опускали на голови кочівників смертоносні сокири-колуни. Піднімали – й опускали, не знаходячи і крихти часу на те, щоб захистити від ворожого вістря розхристані груди.

І тріщали ратища й рогатини. І фонтанами чвиркала гаряча кров. І багряна заволока хи­талася перед очима. Ось уже другу годину кипіло, сягаючи апогею, бойовище. Натиск ополченців виснажився, висяк. Найнерозсудливіші й найбезстрашніші вже загинули. Решта, зціпивши зуби, проти волі задку­вали до узлісся. Сармати брали гору, з натренованою вправністю прохромлювали піками, навідліт рубали ме­чами й топтали кіньми пішців. Їхня перевага ставала дедалі зримішою, загрожуючи обернутися для орачів цілковитим розгромом.

– Пора, – прошепотів Ліподар і вдруге дужо затрубив у ріг.

Сармати на хвилю позаклякали, сторопіло роззираючись. Ні, вони не могли повірити в те, що перемога вислизає з їхніх рук.

А з прочинених воріт Арти чвалом вилетів ударний клин бродників, підминаючи зустрічних кочівників. Прорубуючись-розсі­каючи ворожу рать навпіл.

– Ур-ра-а!!! – вистужував кров у жилах бойовий клич геррів, якими ля­кали матері неслухняних дітей у сарматських стійбищах.

– Ор-ра-а!!! – підхопили прадідівський клич орачі й із подвоєною наснагою заходилися тіснити розгублених, занепалих духом сарматів.

А слідом за летючекінними, закутими в лускаті панцери бродниками з воріт Арти виплеснулося піше градське ополчення.

– Ор-ра-а!!! – гриміло і тут, і там над бранним полем.

І мужність залишила язигів. Вони вже не слухали Яги, котра зірвала голос, волаючи, аби згуртувалися, відповіли на удар в спину нищівним контрударом, з двох боків напосілися на галасливих, проте нечислених геррів, зім’яли їх, і по їхніх трупах переможно ввірвалися в Арту крізь розчинені ворота. Кочівники, мов ставкова вода, що прорвала греблю, ринули навтьоки, керовані страхом і сліпим інстинктом самозбережен­ня. І хвиля та підхопила й поволокла ридаючу од безсилої лю­ті царицю Ягу.

Декілька тисяч язигів прорвалися із кільця рогатин і чвалом помчали узліс­сям до гостинця. Вони сподівалися уникнути таким чином смерті, дременути світ за очі, вибратися живими з цього безбережного страхітливого чорного пралісу. Однак Ліподар не збирався випускати загарбників живими з уміло розставленої пастки.

Бродники повисли на хвості втікачів. Переслідували їх на свіжих конях, цькували й косили залпами стріл, раз-по-раз наганяли й на скаку навідмаш сікли голови відсталих.