2.42

42

Язиги плюндрували Артанію. Кочівники насувалися смерчем, залишаючи по собі попелища, витоптані ниви, вирубані й вигорілі сади, посічені й розшматовані трупи, кинуті на поталу воронню. У першій лаві прапороносці-драконарії високо здіймали на вістрях пік зміїні тамги з кривавими пащеками та хвостами. Через те здалеку здавалося, що то страхітливий багатоголовий змій налітає-наповзає на Потясминську україну. Врива­ється, неситий, у села, навідмаш рубає мечами і прохромлює піками чо­ловіків, хапає у сідла жінок, дівчат і дітей, пожирає живність, палить хати й, не зупиняючись, суне далі та далі.

Стрімкість сарматського вторгнення приголомшувала. Настільки динамічного перебігу подій не могли наперед передбачити навіть бувалі бродники. Подекуди загони нападників просто випереджали вислані в поле дозори й або переймали їх, або ж обрушувалися на порубіжні городища тоді, коли їх ще ніхто не сподівався. Причина такої навальності не могла довго залишатися в таємниці. В Артанію вторглося військо, а не кочо­вий народ. Після спалення Гелона союзні роксолани завернули здобуті череди додому в пониззя Дону. А орда язигів і залежних від них дрібніших племен, пресичена й переобтяжена здобиччю, залишилася на лі­вому березі Дніпра. Цариця Яга вела в летючий набіг на поселення сколотів-орачів полки добірних вояків.

Язиги просувалися трьома трьохтисячними валками, одночасно охоп­люючи широку смугу Правобережжя. Немов під час великих осінніх ловів на стада сайгаків, коли визначалося, чи матиме плем’я на зиму достатньо в’яленого й замороженого м’яса, щоб вижити, здобичники діяли за тактикою випаленої землі. Вони брали все, що можна й варто було узяти, не залишаючи після себе анічого.

Орачі кидали пожитки й квапливо хоронилися хто в лісах і глухих ви­балках, а хто за заборолами малих родоплемінних городищ. Язиги облягали городища, з шаленством несамовитих кидалися на приступи. Але не зупи­нялися, не затримувалися. Яга знала: городища ніде не дінуться. Мов зграя мисливських псів, що почуяли великого звіра, язиги стрімко пере­слідували військо бродників.

Ліподар чекав Ягу під стінами Арти. За ці дні він усе виважив, прорахував і продумав. Був переконаний: цариця, засліплена ненавистю, сама не усвідомлюючи того, діятиме за його задумом. Вона сама приведе загарбників у розставлену для них пастку. І тоді – нехай звер­шиться задумане.

Перше, що трапилось язигам у краї орачів, був виклик, зрозумілий лише їхній цариці. На путівці перед цариною першого сколотського села лежали два перехрещені мечі, а над ними стримів позолочений македон­ський шолом з пишним гребенем. О, Яга зразу впізнала той шолом. Ліподар ніколи не розлучався з почесним трофеєм, здобутим у переможному двобої з Зопіріоном, полководцем Олександра Македонського. Цариця закарбувала його в пам’яті ще тоді, коли вперше зіштовхнулася з Ліподаром грудьми до грудей в кривавій битві на Вовчій річці. А потім – і не порахувати скільки днів згодом той коштовний шолом дратував та лютив її, зблискуючи проти сонця на височезних заборолах Гелона.

Шолом її особистого ворога, якого й понині, метаючись на ложі, щовечора мріяла задушити власними руками, якого ненавиділа усім чор­ним єством душі своєї, якого сім’я гордо носила в лоні своєму, який лежав в її ногах, який насолоджувався в її царських обіймах, який проміняв її, богорівну, на якусь нечупарну худоребру скіф’янку, який знову і знову ставав на її шляху, кидав виклик їй – Язі-цариці.

Сарматка ледь не задихнулася од люті, коли рванула поводи коня і невидющим поглядом втупилася в той знак. Шолом лежав на схрещених мечах – зухвалий болотяний гун кидав їй виклик, пропонуючи поміря­тися силами в битві.

– О, як я втішуся нашій новій зустрічі, гуне, – пінячись люттю, прошипіла Яга. – Цього разу тобі вже не вислизнути з моїх рук. При­сягаюся, я не заспокоюся, допоки не виріжу твоє сім’я, допоки не питиму твою кров, допоки вла­сноруч не вирву гаряче серце із твоїх грудей...

Прохурчавши, сокира сарматки проламала шолом.

– Палити!.. Спалити тут усе!.. Вбивати всіх!.. Уперед!..

Село спалахнуло, мов скирта. Та тут не знайшлося жодної живої душі. І то­ді Яга розділила військо на три полки. Під копитами кочівників запа­лала сама земля.

Бориті доводилось несолодко. Він майже не злазив з коня, не спав уже декілька днів і лиш зрідка вділяв своїм воям скупі хвилі перепочинку. Нев­ловимі бродники постійно трималися на виду сарматів, змушуючи їх не відволікатися на облоги родових городищ, змушуючи гнатися за ними необжитою, найменш залюдненою місциною, перелісками, драговиннями, манівцями. Дражнили-заманювали супостата дедалі вглиб лісової займанщини в умовлене місце.

Бродники відчутно огризалися, влаштовували засідки, поночі наска­кували на табори кочівників, але в битву не вв’язувалися, пам’ятаючи суворе застереження князя. Палали села, гинули поселяни, котрих стрімка навала заставала зненацька, а бродники, скріпивши серця й зціпивши зуби, відступали.

Бориті таки вдалося ввести в оману язигів, переконати, що воїнів у Ліподара дещиця, і воїни ці, хоч і силкуються чинити опір, проте не здатні протистояти степовикам у відкритому бою.

Сармати загорілися шалом переслідування. Сармати втратили пильність і на­пролом перли до Арти. Марево легкої перемоги й багатої здобичі засліплювало і найбуваліших. Хто чи що могло становити загрозу для злютованої дев’ятитисячної раті закутих у лускату бронь безстрашносердих ординців-саїв? Воїни цариці жадали загнати звіра в його лігві і розірвати.