2.41

41

Добрий кінь, як брат лицареві. Розвівається грива, копита ледве тор­каються землі, дихає глибоко, рівно, зрідка пофоркуючи. З таким конем не страшна і найдальша дорога.

Дорога. Хто і коли проторував її: мирні торгівці чи загребущі за­войовники? Гостинець в’юниться поміж ярами та пагорбами, вибалками й прадавніми могилами. Обабіч степовий роздол якось непомітно змінює пересічений лісостеп. Річечки, мочарища, болотця, переліски й глухі праліси виростають пообіч в’юнкої стрічки гостинця, засвідчуючи, що подорожній вступив у край сколотів.

Радіє й зворушено щемить серце. Хай виріс не тут, а деінде, однак мальовничість довкілля так органічно переплітається з незабутніми краєвидами дитинства, що саме серце підказує – ти вдома, тут вітчизна й дідизна твоя. Тут первокорені твого роду, тут уперше зіп’явся на хиткі ноженята і дід твій, і ти, і онуки-нащадки твої тут спинатимуться-й-розкорінюватимуться.

За віки-тисячоліття сколоти-орачі наміцно вросли у свою землю, украяну їм Ором-Сварогом від паляниці-світу на довічне замешкання, відокрем­лену-виокремлену від інших, чужинецьких країв. Прадідівська україна – слідом за Ліподаром бродники скочувалися з коней і припа­дали устами до неї – Матері. Дивовижна богатирська наснага нуртувала в їхніх жилах після того упоконеного цілунку-причастя. Як лелеки по­вертаються до рідних гнізд, так колишні ізгої й зірвиголови, перекуті життям у степових лицарів-бродників, мов на крилах поспішали до нені-Артанії.

Підстьобували коней. Від вивідників надходили тривожні повідомлен­ня. Багатотисячна орда цариці Яги, пройшовшись спустошливим смерчем Посуллям, зупинилася на лівому березі Дніпра. З дня на день варто було сподіватися вторгнення в обводи орачів. У те, що лихоліття мине Артанію стороною, уже ніхто не вірив.

Ліподар вів три тисячі вишколених мечників. Зі злютованою дружиною таких одчайдухів скептух готовий був перетворити землю під ногами за­войовників на пекло, а кожне поприще просування орди густо встелювати мертвяками. Бродники досконало володіли прийомами ведення “скіф­ської” війни. Загонів геррів у складі скіфського війська найдужче остерігалися і в Задонських степах, і в Задунав’ї. Крім того, пересічена місцевість – яруги, ліси, стариці, мочарища – була їхньою домівкою, в якій знали кожен закуток, в якій сама мати-природа підказувала надійну криївку, природне забороло чи місцину для засади.

Обіч Ліподара басував на гарячому огирі Борита. Лихоліття наклало свій відпечаток і на його безжурну вдачу. Зірвиголова облишив жарти, голос його дзвенів нині твердо й щонайрішучіше:

– Ми розтрощимо тих заброд, Ліподаре. Піднімемо увесь люд, обложи­мо й доконаємо. А тоді переможцями увійдемо в Сай і...

– Ет, годі тобі, – обривав співрозмовника Ліподар, дратуючись. – Не виступлю я супроти Агара. Йому велеможний Арсак царство заповідав, а не мені чи Хараспові. Нащо мені у волость уся Скіфія? Та й не попус­тять того скептухи й розтатуйовані скіфи чистої крові. Хто для них сколот – данник, майже раб.

– Чекай-чекай, у твоїх жони й сина чия кров тече: рабська, чи царська? Отож-то. А скептухи і не пискнуть, коли узрять за твоєю спиною дружину, котра й Великоцарську за пояс заткне. На чиєму боці сила, тому й царювати. Так, скептуху, хочеш ти того, чи ні, а позмагатися за золоті клейноди доведеться. Не ти вирішив так, того жадають бродники. Ти лише вістря їхньої потуги, раб волевиявлення вояцтва. Поведеш їх – славу здобудеш. Упиратимешся – дружину розгубиш, з нічим залишишся.

– А що ж цармати? Спершу їх слід здолати.

– Пиху з царматів ми нині зіб’ємо, будь певен. А от завтра варто добряче поміркувати та зважити, з ким ліпше дружбу водити й союз ук­ладати, аби сколотські набутки не в Сай із поклоном щороку висилати, а в Арті та на Хорсиці громадити. Та спритних еллінів згромадженим, наче бджіл приманювати. Розумієш, до чого веду?

– Розумію, – відривисто кидав через плече Ліподар, і чоло його проорювала ще глибша борозна. Старий світ таки западався у неворіть. З сарматським вторгненням поставала нова доба. І треба ж було такому, щоб на гребінь її винесло оце його, Ліподара. Чи осилить він тягар борні, тягар державця? Чи має він тепер право на сумнів, на особисте “хочу” чи “не бажаю”?

– Ех, що боги дадуть, – стріпував із себе вериги задуми. І оперіщений батогом жеребець змієм здіймався під молодцем і розкриленноного зри­вався учвал. І вітер бив у груди, і кров молодеча, вояцька, аж нурту­вала у жилах.

А з-за Дніпра не менш рвійно поганяли коней язиги. Прийшовши в рух, орда вже не здатна була зупинитися. Чорна хмара наповзала на Оратанію.

Дорога, вужчаючи, дедалі крутіше звивалась угору. Обабіч битого шляху похмуро шелестів Чорний праліс – найвірніше й споконвіку найна­дійніше забороло сколота-орача від кочівника скіфа.

Витягнувшись дов­железною валкою, – по три-чотири в ряд, – бродники зміїлися пралісом, якому, здавалось, нема кінця-краю. Значуще перезиралися, коли минали безліч напівпримітних стезей і путівців-лжеслідів, які однаковісінько наїждженими розвилками то тут, то там розбігалися від путівця в лісові нетрища, болота-драглища, у неворіть. Чужому, а тим паче кочівнику, геть безпорадному і сліпому в лісі, годі було розібра­тися в тому лабіринті-хитросплетінні шляхів, з множини вибрати той один, що виведе до людей. Адже непримітні лісові дороговкази були зрозумілі лише тим, хто виріс у лісі й змалечку знався на його таємницях.