2.40

40

Рада вирувала, кипіла різноголоссям. Бродникам було про що погомоніти, зібравшись до гурту на Перуновому острові. Адже дов­кола їхніх осідків, загублених у плавнях, нетрищах, глухих урочищах, коїлося щось справді страшне і неймовірне. Вікопам’ятна Скіфія, мов старезний, наскрізь струхлявілий прадуб, на очах розпадалася й гинула під копитами східних ординців. У це важко було повірити, особливо літньому, найшанованішому осердю громади, юність котрих співпала з апогеєм могутності Атеєвої держави. Табуни куцогривих по­пелястих сарматських коней пили святу Дніпрову воду. Із місць традиційних скіф­ських стійбищ-літників, що по лівий бік Бористену, віяло пусткою та смертю. Степом гасали зграї здичавілих псів у пошуках мертв’ячини, піднебессям шугали цілі хмари чорного гайвороння.

На пороги зрідка прибивалися валки втікачів-гелонів. Найнеприступніші скельні урочища обживали-укріплювали з’юрмлені хто-звідки ко-саки. Косаками, цебто Колаксаєвими байстрюками, родовиті сака-саї здавна погордливо прозивали ізгоїв – вигнанців і втікачів – із родових общин, котрі втрачали право числитися синами царського племені й розраховувати на опіку пращурів і богів племені. Нині, коли упоконена стара родова ієрархія западалася у неворіть, ті, кому таланило прориватися чи вислизати з кривавих облав, не дивилися, у кого яке родове татуювання, приймали всіх у скельні криївки яко рівних, бо відтепер всі вони стали косаками.

Приходьки розповідали страшні речі, немов язиги щодень женуть, як худобу, цілі товписька бранців на сумнозвісне рабське торжище в Танаїс, де обмінюють на вина, лискучі обладунки й прикраси боспорських зброярень та золотарень. Збіги гуртувалися, чинили треби богу війни та вирушали далі, за пороги, ближче до Саю, обживати неприступні миси, укриватися в укріплених поселеннях та новозведених твердях-городищах. А ватаги здобичників-язигів, тим часом, вряди-годи добиралися й до бродницьких статків, подекуди вирізували пастуші задруги та захоплювали череди корів і кіз, табуни добірних коней.

“Нема ради на них!” – в серцях били шапками об землю відчайдухи.

Аж ось і звістка, принесена нарочитими: Велика рада збирається на вічі до Перуна; велеславний Ліподар, царевий зять і новий скептух-намісник Потясминської Артанії, скликає всіх братчиків святити мечі до Перуна.

Жадану іскру в тліючий хмиз було кинуто. Бродники зодягали чисті сорочки, розшиті хрещатими червленими перунами, оперізувалися бойо­вими чересами, стрибали в довбанки й лодії, аби не спізнитися у визначений час з’явитися на вічі-очі грізного божества-опікуна степо­вого лицарства.

Рада вирувала, кипіла різноголоссям. Та гомін враз ущух, щойно перед зібранням постав Ліподар. Добра половина братчиків знали його ще підлітком, як вірного джуру-зброєносця славного Вернидуба. З дванадцяти років невідлучно супроводжував батька, не пас зад­ніх у далеких виправах та січах, а вже в двадцять п’ять прославився ген на усю Скіфію. Далебі, напроситися на службу до такого звитяжця нині мріяв мало не кожен юний серцем, хто марив славою і пригодами. А і старші літами глибоко пошановували й з батьківською любов’ю вдивлялися у вольове обличчя скептуха.

Тисячі поглядів ловив на собі Ліподар, й уже знайоме хвилювання на мить огорнуло його душу. Ще зовсім недавно з подібними виразами очей зорили на нього закривавлені дружинники, оточені й притиснуті сарматами до берега Вовчої річки, ще зовсім недавно ополчення Гелона – старці, мужі, жони, діти – чекали його слова-розпорядження, як вищого наказу, як присуду долі.  І що ж, де нині всі тоті люди? Де ті, кого він гуртував, надихав і вів у нуртовище битв? Смерть поглинула знедолених, хто пішов слідом за ним, хто відгукнувся на його полум’яний заклик. Лише його самого смерть проминула, – а що ж він, – схаменувся? Ба ні, він знову поміж людей, котрі гото­ві сліпо йти на смерть слідом за ним, і з уст його готовий зірва­тися той самий заклик до боротьби. Хто, які боги чи обставини дали йому владу над усіма цими мужами? Чи не помилиться він, зловживе своїм авторитетом серед них? Чи не прирече і їх на смерть, коли кине супроти багатоголового змія-орди?.. А коли змовчить, коли зречеться своєї влади, очільництва? Що чекає їх, волелюбних бродників, загалом усіх сколотів? Чи не поглине, витопче їх орда, як лівобережних гелонів? О ні, сумніви тут недоречні. Вернидуб, а згодом і Арсак учили його, що ліпше безстрашно йти назустріч смерті, зневажливо зо­рячи їй у вічі, аніж полохливо відсиджуватися по закутках-урочищах, з дня на день чекаючи її невідворотнього приходу.

Незгасимим вогнем полискували очі витязя. І полум’яна промова його проймала до сокровенних глибин душі, розбурхувала горді волелюбні почуття, зворушувала пафосом і щирістю, приголомшувала значимістю і доленосністю.

Не зразу оговталися степові одчайдухи, знайшлися на слові. Шумів верховіттям і порипував-постогнував старезний Перунів дуб. Зітхав і рвійно перескакував із осокора на осокір невгамовний вітер. Шуміла-схлипувала хвилями мати-Данапра. Занімування – кипуче, напружене, ладне ось-ось луснути – повисло над островом.

А далі загомоніло збурено, закричало вояцтво. До високого, у три обхвати, валуна-Речника навперебій проштовхувалися бувалі витязі, старійшини, ватаги окремих задруг. Бродники раду радили...

Ліподар утомлено приплющив очі. Не прислухався до того, чим дихає ві­че. Почувався емоційно виснаженим, помітно знеможеним. О, скільки сил висотало з нього те боролище за майбуття Великої Скіфії. Либонь, те відали лише боги. Чомусь навіть заздрив соратникам, які славно полягли в пер­шій битві з сарматами і спекалися подальших ратних трудів. У сто крат важче було залишатися живим і небайдужим, нажити криваві мозолі від меча, однак не складати зброю, жити готовністю щохвилі зустріти смерть і душею перейматися за всіх сколотів, за батьківщину. У хвилини відчаю надихала, додавала сил Каніта, їхнє завтра у неї під серцем. Вона не казала, але він знав, як постарів за дні і ночі лихоліття. Дов­кола уст залягли жорсткі поперечні зморшки, запалі очі покрила сіточ­ка тонких червоних жилок, од яких під час люті-січі погляд наливався кров’ю, чоло проорали не по літах глибокі борозни роздумів, переживань, життєвих борінь, набутої мудрості.