2.39

39

Велика вічева рада бродників збиралася на просторому Перуновому острові, скелясті береги якого розщіпляли Данапру на два рукави. Так здавна повелося й упоконилося: на Хорсовому острові – Хорсиці – збиратися на мирні віча й мінові торги з еллінськими купцями та скіфами, а на Перуновому острові, надійно сокритому за гримучими порогами, крутопадями й скелями, куди кочівники не зважувались потикатися, – збиратися на воєнні віча. І звідси, з Перунового острова, дійшовши ради, усією вічевою громадою виступали у правий похід чи у здобичний набіг, чи в найми-службу до котрогось скептуха або й самого царя Скіфії. Цими днями бродники збиралися з усіх прирічкових урочищ, заплавобережних та острівних осідків на Перунів острів на поклик Ліподара.

Витязь дістався до рідних місць без пригод. Поганяв бо коней мочаристими низинками вздовж ручаїв та річечок, уникав відкритого степовового простору, тримався лісів-перелісків, стежок вовчих, чуття бродницького. Не жалів ні коней, ні Каніти, ні тим паче себе. І подих перевів полегко тоді аж, коли на Дніпровому плесі нагледів три гостроносі бродницькі лодії, що вервечкою сплавлялися кількома вусанями з Потясминської Артанії вниз, на пороги. За добу потому був удома, у самому серці Бродницької україни – на Перуновому острові.

Ноги підкошувалися від утоми, а тільки-но вистрибнув з лодії на берег, млявість як рукою зняло. Чи не диво, першим окрикнув та кинув­ся обнімати побратима всюдисущий Борита.

– Го-го-го, живий! – гримів мало не на весь острів його розкотистоголосий бас. – Живий наш герой! Живий, Ліподарище! Агов, браття, та хутчіше сюди усі! Чи я вам неправду оповідав? Таких звитяжців і смерть минає. А то дехто подумав було... – ото я йому справедливо по пиці заїхав та два зуби повищербив. Чи я не казав, га!? Сам Ліподар, названий син славного старшини Вернидуба, – земля йому пухом, – прибув. Зять царський! З жоною Арсаківною! Живісінькі. От і не вір у божеське провидіння опісля цього.

– Ба... Ба... Таки він, Ліподар. Той самий, котрий голову македонського воєводи Зопіріона на спис нашпилив і до ніг велеможного Арсака кинув... А й справді, він це. Пам’ятаємо. На власні очі те бачили, – загомоніли бродники.

– Слава звитяжцеві! – загорлав Борита на радощах. – Нумо, браття, неси їх, а покажемо, як віншують героїв у бродників.

Пізніше, сидячи в колі старійшин та бувалих, шанованих у товарис­тві братчиків, Ліподар щиро ділився лихими пригодами, що випали на його долю та на долю цілого краю. Уперше за останні седмиці почувався безпечно й упокоєно. Принаймні тут, серед громаддя скель і підступних вирів, що затягують углиб вершників а то й цілі човни, ні йому, ні Каніті, ні майбутньому дитяті їхньому не могли загрожувати ніякі сармати. У цьому ще в перші хвилини зустрічі встиг запевнити царівну велеречивий Борита. Однак душевна рівновага повернулася до змарнілої скіф’янки лише тоді, коли в Боритовій хижі на шию їй з непідкупно щи­рим радісним вереском кинулися русяві Прелютові отрочата. Вони не за­були її, у розвої кривавого лихоліття дитячими сердечками, спраглими ніжності і любові, довірливо горнулися до неї, настирливо випитуючи, чи вона чула що про їхню неньку й вітця-воєводу. Аж тоді він наважився залишити кохану. Наважився, бо вузлувата долоня побратима звично лягла на рамено, переконуючи: “Дай їм спокій. Тут твоїй ладі ніщо не загрожує. Ходімо. Старійшини чекають”.

Старійшини слухали, зрідка хитали головами, німували в глибокій задумі.

– ...Мислю, тільки-но цармати під сплюндрованим Гелоном переведуть подих та позализують рани, Яга обру­шить орду на Потясминську Артанію, аби вже звідти завдати скіфам уда­ру в спину, – підсумував Ліподар, мимоволі стискаючи руків’я меча.

– Там же старі батьки, родовичі, святі могили дідівські, первокорені наші, – журно зітхнув хтось.

– Невже дозволимо? – обуривсь інший.

Старійшини відмовчувалися, суплячи брови. Вони не звикли поспішати зі словами, гарячкувати, виносячи рішення.

– Браття, а що ж коїться в Скіфії після поразки на Вовчій річці? Чи живі Агар із Хараспом? Чи проголошено нового царя, чи згромаджено рать? Чому, ніяк не збагну, із Саю не наспіла підмога, коли ми два місяці поспіль відчайдушно обороняли Гелон, відтягуючи на себе сили загарбників?

– Ет... – крякнув на той справедливий докір сивочубий кремезняк. – Ліп­ше не питати. Усе пішло шкереберть, Ліподаре. Нині у Скіфії, як і колись, до Атея, запанував цілковитий безлад. У Саї заледве до братовбивчої різанини не дійшло. Молодий царевич Агар ледве вислизнув з хижих пазурів свого дядька Хараспа, зате прихопив священного меча царського. І інші клейноди. Закріпився в Тавриді, храбр, – Атеєва кров, – та воїв катьма, от і змушений оборонятися за Перекопською заставою. А Хараспа тими днями скептухи Правобережжя проголосили царем Скіфії. Хоч, за поконом, який із нього цар без Ареєвого меча? Подейкують, усобицю за­мишляє. А варто було б шукати порозуміння, союзу, бодай тимчасового, раті об’єднати та спільно супроти царматів вивести.

– Чому ж Харасп бездіяв стільки часу? Адже ж зрозуміло всім: впаде Гелон – царматський меч повисне над Саєм?

– У далеку виправу виводити дружину з-за градських мурів Харасп поки не наважується. Чи то царматська потуга в битві на Вовчій річці так його налякала, чи, радше, побоюється, аби в спорожнілу столицю, тим часом, за його спиною не вступив Агар зі своїми ліпшими мужами та дружи­ною. Сидить оце за заборолами Саю, мов загнаний вепр на купині межи мочарищами, союзників шукає.