2.38

38

– Ось тут і заночуємо, – вдоволено роззирнувся Ліподар.

– А чи ж безпечно посеред лісу? – недовірливо пересмикнула плечима степова царівна. – Адже поночі, криючись за деревами, можуть впритул наблизитися, оточити непомітно й зненацька заскочити.

– Хто – язиги? – бродник презирливо скривив уста. – У густий ліс, та ще поночі кочівник нізащо не сунеться. А сунеться – й десяти кроків не ступить, як злякана гикавка нападе й перестрах тіпатиме. Жахно степовику в чужому для нього пралісі, зароєному ворожими духами та страховидлами. А поночі й поготів. Зате сколотам ліс – батько рідний. Шанобливо вклонися лісові – і він нагодує та прихистить, як наче малих діток своїх.

– Воля твоя, – зітхнула Каніта, спутуючи передні ноги огирові, аби поночі, схарапудившись, не погнав світ за очі.

Посеред галявини сито затріщала ватра, і зробилося одразу так затишно.

Порядкуючи, закохані намагалися уникати випадкових дотиків. Бо ті дотики обпікали, немов полум’яні язики, і в серцях починало виброджувати небуденне сум’яття. А густа ніч напливала. А цілоденна втома сповивала сонливістю. Від згадки про те, що завтра вдосвіта знову продовжаться виснажливі цілоденні гони, хотілося впасти, де стоїш, і забутися мертвим сном.

– Як гадаєш, Агар розіб’є язигів? Не підпустить до Саю?

– Звісно, розіб’є, – поспішно запевнив Ліподар, хоч серце розкраяв глибокий сумнів.

Каніта вловила той прихований сумнів. Тихо зітхнула.

– Сю ніч я першою на чатах залишуся. Бо як стулю повіки – знову не добудишся.

Закохані мимоволі тепло заусміхалися. Погляди з ніжністю переплелися. З такою спраглою ніжністю, що обидвоє аж поніміли.

У відталі серця враз бурхливими водоспадами нахлинули незабутнії спогади про ті недалекі часи, коли вони ніжилися в обіймах, і зливалися в поцілунках, і спліталися в поривах жагучої пристрасті, і шепотіли одне-одному такі ніжні, незабутні, прекрасні слова.

Спогади жили в них, кохання буяло в їхніх душах. У поглядах промінилися, у поглядах віддзеркалювалися такі до щему знайомі почуття. Достатньо було одного слова, ніжного жеста, попросту сміливості не відвести очі, щоб остаточно зруйнувати стіну відчуження й повернутися у феєрію кохання.

Каніта почувалась надто схвильованою, щоб здобутися бодай на якесь слово. Каніта тріпотіла, як тая осичка, і тільки очима, повними болю, самотності, чекання горнулася до любого.

А Ліподар – в його очах було ще більше болю, аніж в її. І ще – глухої зневіри в можливість примирення та прощення.

І промайнула мить розчуленого злиття самотніх душ. І розлився сум у очах. І зблякли виразні погляди. І обличчя відверталися, бо за тим туманом от-от ладні були сльози із очей бризнути.

І нічого більш не залишалося, як із прикрою гіркотою вкладатися спати по різні – аж не вірилося – по різні боки вогнища.

...Каніта вслухалася у розмірене дихання мужа й у відчаї кусала губи. Ну чому їм так складно простягнути руки, торкнутися серцем серця? Невже не зруйнувати стіну відчуження? Нізащо вже не зруйнувати? Навіщо ж тоді каратися в його товаристві, пекучий біль у серці терплячи?

Кусала губи царівна.

“А може зібратися потай і поїхати від нього? Назавжди. І все буде скінчено”.

Підводила погляд, зорила на преміцно заснулого витязя, а здавалося, у власну душу зорила. Питала себе, випитувала. Очей не відводила.

А в пам’яті мимохіть спливав інший вечір. І так хотілося просто взяти й забути про все, що трапилося з ними за останні дні, та опинитися в його обіймах. Ось зараз підійти, розторсати, благально зізнатися: “ти потрібен мені”, – і забутися в його ніжних обіймах, і розтанути від його жагучих цілунків, розлитися морем самозреченої любові, вдячно всотуючи його вогнисту любов.

“Повернися до мене. Я пробачу тобі ту помилку з іншою. Я уже пробачила. Повернися – і поверни мені радість життя. Подаруй свою щиру любов. Скажи, що кохаєш лише мене одну. Зігрій поцілунком... Підійди... Обійми...” – благала Каніта подумки, і мала надію, що почує, що підійде – і зруйнує стіну. Адже ж бачила, адже ж відчувала, що й йому того ж хочеться понад усе на світі.

...Рівно о другій половині ночі за звичкою пробудивсь Ліподар. Пружно підхопився на ноги. Жалісно погладив поглядом ладу, яка мимоволі закуняла, притулившись щокою до встромленого сторч в землю списа. Лагідно торкнувся її плеча, лагідно прошепотів на саме вушко:

– Лягай спочивати, моя царівно.

Каніта злякано здригнулася й інстинктивно подалася вбік.

– Ти?.. Я й прогавила, як устав.

– На ось – візьми мій плащ.

З любов’ю прикрив-закутав її у свій широкополий плащ. Присів обіч.

– Іди-но спати.

– Не піду, – уперто похитала головою. І щемно очі заплющила. І зітхаючи сумно-сумно, тонку жіночу спокусу вміло в той сум підмішувала.

І так раптом забаглось Ліподарові пригорнути її до себе. Погладити. У бездонні плеса любих очей задивитися. Глибоким поцілунком із її пресолодкими устами злитися.