2.37

37

День випав спекотний і предовгий, наче вічність.

Долини, переліски, неглибокі річечки, ручаї, балки, заплавні зарості... – шлях вибирав Ліподар. Спрямовував коня на неторовані стезі, де їх ніхто не шукатиме, де при найменшій підозрі на небезпеку можна укритися в мочарях-чагарищах, схоронитися в багнистій балковій сутіні, перечекати біду в очеретяному безбережжі. Те нетороване бездоріжжя та загроза переслідування змушували повсякчас триматися назирці. Постійне нервове напруження висотувало сили.

Парило. Задихалися від скачки, від утоми, задихалися від напруженого мовчання.

Думали всяк щось своє. А думки ті, ні-ні, й зводилися до головного: що чинитимемо, та як далі житимемо?  Ліподар достоту посушив голову над цим непростим запитанням. Бродник – птах вільний. Міг податися, куди очі бачать, уся Наддніпрянщина була рідним домом для таких, як він. Інша річ – Каніта. Відповідав за неї. І піклуватися мусив передусім про неї. Якщо не бажає залишатися з ним, то матиме душевний спокій хіба, як передасть її на руки братові Агарові, а той замкне непразну сестру за неприступними стінами столичного Саю. Покосився на ладу – що ж бо вона вирішила? А, що там гадати, у чільній тверді Великої Скіфії царівна почуватиметься у безпеці. Отже – у Сай.

Покосився удруге. І так кепсько, так гірко чогось зробилося на душі. Аж вуса прикусив, щоби не зітхнути, себе не зрадити. І туга та розпач мимоволі піснею з серця полилися:

Стоїть явір над водою, в воду похилився,

Чогось милий, чорнобривий, тяжко зажурився.

– Як мені не хилитися, вода корінь миє,

Як мені не журитися, само серце мліє.

Ой летіли дикі гуси та й понад діброву,

Видзьобали пшениченьку, лишили полову.

Шкода травки та й отавки, сіна зеленого,

Шкода мене молодого, личка рум’яного.

Пане-брате, товаришу, зрада надо мною,

Щось не хоче говорити дівчина зо мною.

Пливе човен, води повен, не мож’го звернути,

Ой як тяжко ж мені буде тебе позабути.

“Пливе собі човен долі по воді поволі. І що було, те минуло, вода сліди змила. І хоч плач, хоч смійся – човна не завернеш. І кохання, що минуло, не вернеш, не вернеш. Дарма душу розтривожив. А легше не стало. Дарма сльозу з серця пустив. Жура не розтала”.

Ось так воно, Ліподаре, у житті буває: і ти любиш, і тя любить, а щастя немає.

А пісня морем розлилася. Морем скорботи сердечної, туги-печалі молодечої. І дарма, що слова говірки сколотської залишилися незрозумілими, сокровенні чуття, у милозвучний пісенний віночок сплетені, терпким відлунням у Канітиному серці озвалися.

Зворушена незглибинною сердечною щирістю звучання пісенних почуттів, скіф’янка наддала п’ятами й порівняла свого коня з конем бродника. Намагалася зазирнути в його очі, намагалася прочитати на його обличчі все те невисказане, за чим так тужило-квилило її зранене, скривджене, залюблене серце.

– Ліподаре... – намагалася сказати щось справжнє, щось найголовніше, що поєднало б серця.

– Вибач... Тяжко сколотові на світі без пісні жить... А язиги ж довкола...

– Пісня твоя – про що вона? – допитувалася Каніта зворушено.

Зітхнув Ліподар. Таки не стримав зітхання у грудях. А гірко-тяжко ж як зітхнув.

– Та так... Ні про що, начебто... Про те, що було... І чого більш не буде...

– Не буде?.. – відлунням повторила. Й аж очі ширше розплющила, осягнувши, який невблаганний вирок долі може критися в парі щонайбезневинніших слів.

– А як же... ми?.. – силкувалася випитати те, що найбільше бентежило. Силкувалася, а слова завмирали на зблідлих устах. Силкувалася до душі його догукатися, а горло сльози здушували, і... ну та допоки ж отій недомовленості їхні зболені душі ятрити?

– Ми?.. – Ліподар наморщив чоло, женучи хвилинну розчуленість із серця. Дійсно, варто було щось вирішувати. І, щоби тільки не каратися довшим німуванням, заговорив розсудливо та твердо, як муж думний:

– Мислю, до Саю тра добиратися. Я бродник, мені воля-вольная ближче до серця. А от ти... – там для тебе найбезпечніше. За мурами стольного града ніякі цармати не дістануть. Вірно речу? – покосивсь на царівну.

А Каніта знічено принишкла, голівоньку опустила. Щойно серце жайворонком співучим до сонця ясного – кохання щирого – зринало-поривалося. А насунула хмара – і бентега в грудях розлилася. І холодно-незатишно нараз відчула себе в світі без любові, без тепла, ласки чоловічої. І що тут вдієш, коли серце до серця промовляти жадає, а розум на серце кайдани зодягає.

– То як? Згідна зі мною? – перепитав Ліподар.

– Що?.. – випірнула Каніта. Похнюплено шморгнула носом, закліпала. І звела на нього очі – озера пречистії.

І завмерли сухі просторікування на устах мужа. Аж дух перехопило. Геть забув, що казати мав, – себе згубив у очах її.