2.36

36

Мовчали. Щодуху неслися кіньми, аж вітер свистів у вухах, і мовчали.

Ліподар усім серцем поривався до коханої. Хотів ніжно обійняти її за плечі, зазирнути у вічі, обізватись хоч словом... Не наважувався. У голові виброджували лихі й журливі думки: “Чи захоче вона взагалі розмовляти зі мною? Чи вислухає? Чи погодиться зрозуміти, пробачити, за­бути?.. І що він скаже їй? Які добере слова, щоб виправдатися в содіяному? І чи є такі слова, які зуміють переконати її в його любові?.. Ба, і вона мовчить. Могла б обізватися першою. Бодай слово сказати, дякую, мовляв, що визволив, ланцюг перерубав і від наруги ницої вирятував. Аж ні, – ні пари з уст, мовчить. Отже ж не вибачить”.

Чи вітер дув, чи сонце різало, але в Канітиних очах стояли сльози. Заледве здушувала у собі ридання. Коли б не нуртувала в її жилах кров гордих царів скіфських, їй-бо не стрималася б, зламалась духом і була слабкою. Аж ні, виструнчено трималася в сідлі, пружно підставляла розхристані груди зустрічному вітрові. І панібрат-вітер потай утирав сльози, спів­чутливо сушив зволожені очі. І вона німувала, хоч із риданнями назовні аж просилися слова.

І перша думка, котра серце краяла, була: “Як же він міг...”? І друга поспішала їй назустріч: “Міг. Звісно, міг. Адже він муж і волостелин. Поконом і богами мужам дозволено злюбитись і мати стільки жон, скільки у волі його, скільки його можності. Усе в природі чоловічого начала: і жеребець-чільник пасе кобил табун, й гіллястий олень безупинно ратиться з чужим за зайву самку, і тур... О, ті покони. Є ж інші, і є вони таки у орачів, котрі лелек і лебедів шанують, що в парі свій вік віку­ють. В парі живуть – і в парі гинуть-умирають. Птахи,.. їм до богів ближче, вони знають... А що ж ми, люди?.. Нам крил не дано. І вірності пташиної, й розкриленого лету високого кохання, глибокого й безмежного, як небо, і чистого, як небо”.

Потай кидала погляди на Ліподара. На його насуплені брови, стиснуті уста.

“Про що він зараз думає? Чи відає, як крається моє серденько? Ні-і, мабуть таки не відає. Він – муж, йому, либонь, байдуже до болю-муки жі­ночої душі. Щось своє має на умі. Вони усі такі. Йой ні, та ж він, її Ліподар, геть не такий, як інші. Він у неї, він...”.

Кусала губи. Стримувала сльози.

“Чому ж він досі мовчить? Чому насуплений такий? Про що думає? Про мене, чи... може про неї? Хай би взяв собі ще жону, дві, три. Я б змовчала, і слова не сказала. Але та хтива відьма Яга. Та ж вона здатна геть у мужа розум відібрати. О, як я зуміла пережити тую ніч. Тисячі голок шпигали серце, коли сарматка хтиво стогнала, шаліючи. О, клята добре знала, яким тортурам піддасть мене, безвинну, коли приковувала до свого шатра. Приниження-зловтіху наперед прорахувала мстива сарматка. Напевне знала, що тієї ночі я не зможу забути до останніх днів. А він, а Ліподар – чи зможе він забути її? І чи захоче він забути? А як ні? Що, коли в його серці відтепер пануватиме сарматка, а не я? Навіть, коли цілуватиме, і шепотітиме палкі слова, чи не стоятиме пам’ять, спогад про сарматку межи нами?.. Мовчить… О, Артимпасо, підкажи, навчи, як діяти мені, як жити, як любити?! На все піду, мати-богине, тільки б повернути його кохання, тільки б він був моїм. Лише моїм”.

Отак і їхали: мовчазні, похмурі, зажурою повиті. Примха сармат­ської цариці проорала прірву межи ними. Непросто було простягнути ру­ки назустріч через ту чорну прірву, дотягнутися, з’єднати долоню із долонею, а серце з серцем.

І він, таки він першим порушив їхнє лунке мовчання. Зовсім не те хотів сказати, не так зовсім, і геть не про те, але... з уст зірвалося сухе й холодне:

– Не знаю, що ти відчуваєш до мене після... після того... – озвався до любові якимось геть зчужілим, не своїм голосом. – Але ліпше нам триматися разом, допоки не виберемося до людей. Так безпечніше. А там – я тебе не неволитиму. Коли не заслуговую на твоє прощення – їдь куди хочеш і чини як знаєш.

З яким болем дались йому ті слова. Силував промовляти їх твердо, безболісно, силував себе бути мужем і... не чекав пробачення. У кривавому вирі облоги, довгих днях і ночах прелютого шаленства, нескінченного кровопролиття, знавіснілої затятості, щоденних смертей, розпачливо-чорного жаху немислимої руїни й спустошення серце мужа-воїна, здавалось, вигоріло вщент. У грудях залишилась наче перепалена зчорніла вуглина. У спину дихав жах сарматської навали. Попереду – попереду очі не бачили краси-буяння сонцем умитого зеленокраю, бачили тільки те, що завтра витолочить-випалить орда. Жити. Боротися. Так, боротися. Але в чому відшукати джерело снаги до життя? У чому? Надтріснуте кохання. Доля надтріснута. Ще наче разом, а вже ніби порізнь. І хоч кричи, благай, волай на цілий світ – скривджене серце не почує. А до вишніх богів не достукаєшся, їм певно байдуже. От і залишається ще, либонь, якийсь час торувати путь удвох, але не разом – порізнь. А там – хоч завертай коня та шукай смерті в лютому двобої з відьмою Ягою.

Каніта до незручності випрямлено й заніміло височіла в сідлі. Сама собі здавалася до неможливості натягнутою тятивою: торкнись необережно – лопне-порветься і незнати що ще скоїться. Тримала себе, трималася напнутою тятивою гордості. А душа жінки за тим по чоловічому непробивним щитом гордості тихо і жалісно квилила, йой, як гірко, як нестерпно квилила, долу хилила, очі сльозами затуманювала.

Та до незручності випрямленою, внутрішньо надламаною, але ззовні виструнчено-скам’янілою сиділа у сідлі Каніта. Тупоту копит не чула, у вухах гриміли ті слова його: “...їдь куди хочеш і чини як знаєш”.