2.35

35

Ліподар почувався розбитим, знесиленим, але й досі якимось захмелілим. Яга бавилася його чубом, а він дихав глибоко і рівно, і очей не пос­пішав розплющувати, вдаючи, що ще спить.

Що скаже він, коли розплющить очі? І коли розплющить, і знову по­бачить її відьомські очі, смаглявий блиск її ніжної шкіри, і... – ні, ліпше він не розкриватиме очей.

Її запашне волосся лоскотало його ніздрі, губи. Її тонкі пальчики бігли його торсом, і знайома приємна млість мимоволі наливала молодця. Думок не було, власне пропливали якісь уривки, але геть затуманені бажан­нями хмільними; розімліла, розм’якла свідомість, здавалося, дрімала. Гаряче дихання сарматки розпалювало кров. Вона висотала з нього всю ненависть, а може і... любов?

Повіки Ліподара здригнулися. Щось схоже на запізніле каяття ворухнулося в його розмореній душі, і муж мимоволі прислухався до звуків, які оце розбудили його.

– О, Артимпасо, усеблага володарко життя і смерті, молю тебе, Артимпасо, убий мене, безталанну, вкороти мені віку, богине, забери мене з цього світу лжи й двоєдушності, – глухо завивав хтось крізь нев­тішні ридання за стінкою шатра.

“Каніта?” – здригнувся Ліподар, рвучи тенети в’язкої дрімоти.

Долоня Яги, що пестила його, відчувши, як напружилися м’язи мужа, завмерла. Досвідченим жіночим єством сарматка зрозуміла, що розбудило і збентежило витязя.

– Агей, саї! – покрикнула вона, впевнена, що не залишиться непочу­тою. – Заберіть звідси оту ... , що півночі виє під шатром, немов здуріла. Прикуйте її до стовпа на майдані, та киньте якогось маслака, щоб, бува, з голоду не здохла передчасно.

“Леле, та вона ж веде мову про Каніту! Про ту, кохати яку більше недостойний, але забути – неспроможний”.

Неначе зголоднілий барс, Ліподар підхопився з ложа й прожогом вискочив із шатра. Блискавичними нищівними ударами розкидав двох дебелих охоронців, які схилилися над Канітою. Вихопив з піхов одного й другого мечі. Щосили рубанув по ланцюгу. Меч дзенькнув, лама­ючись навпіл, але ланцюг розбив.

А позаду вже бігли саї зі списами наперевагу.

– Каніто! – зболено й ніжно вигукнув.

– Зупинися! – владно прогримів голос цариці.

Вояки сторопіло вилупилися на засліплюючу наготу повелительки й наступної миті повалилися долілиць на землю.

Палаючий погляд Ліподара схрестився з не менш палаючим поглядом Яги. У гніві вона була ще прекраснішою: очі іскристо сяяли, рум’янець заливав щоки, повні округлі перса хвилююче здіймалися, стрункі ноги й розкішні стегна пружинились, мимоволі нагадуючи шал безумної ночі. Боги, від спокусливо граційної сарматки таки непросто було ві­дірвати погляд.

Ридаючи, Каніта обвила руками ноги бродника й слізно заблагала:

– Ліподаре, молю тебе, не дай їм глумитися наді мною. В ім’я ко­хання нашого, в ім’я дитяти, яке ношу від тебе отут, під серцем, – не дай! Ліпше вбий мене власноручно. Молю, убий... а тоді йди собі до неї!..

Немов яка полуда спала з-перед очей бродника. Кров закипіла в його жилах, кров воїна, кров волі вольної. Твердим, рішучим кроком увір­вався в шатро. І почав хутко й зосереджено одягатися й озброюватися.

Яга холодно й незворушно спостерігала за ним, схрестивши руки на грудях. Ззовні незворушно, бо нижня губа її таки дрібно тремтіла. То­ді не витримала. І заговорила:

– Отже – збираєшся. Залишити хочеш моє шатро?

– Угу.

– То й іди. Геть забирайся, ниций і невдячний муже! Скажи лише, скажи, з нею тобі було хоч раз так добре, як зі мною? Ну, не мовчи, зізнайся сам собі.

– Я кохаю її, – крізь зуби відчеканив Ліподар.

– Який же ти мені остогидний,  – зло прошипіла сарматка, й очі її потемніли, а голос враз набрав звичної різкості й зверхності.

– Я, щоби знав, цариця, і не плазуватиму в твоїх ногах, як ота... твоя... Ти переміг. Я вірна слову. Можеш забиратися разом зі своєю скіф’янкою геть з мого табору, з моїх очей. Вас ніхто не зачепить і пальцем. Іди-іди, ти мені більше не потрібен. Я домоглася того, чого жадала од хвилі, коли зустрілася з тобою вперше у бою. Я глибоко ввібрала в себе твоє сім’я. О, сім’я могутнього, безстрашного героя обов’язково проросте в моєму лоні. Я домоглася свого, я народжу од тебе сина-героя і наречу його Сайтаферн – Володар Золота Царів. У ньому поєднається кров двох наймогутніших у цьому краї витязів: твоя й моя. І коли він виросте та змужніє – то запанує над усією Скіфією, яко Володар Золота Царів. І скіфи, і гелони, і сколоти, й елліни впокоряться йо­го витязям-саям. Прийде час, я передам йому цю гривну і заповіт діда: “Дійти до землі тієї, до краю чудового, що є на заході сонця, і де сонце спить на своєму одрі”. І він згромадить у єдину рать полки пле­мен Скіфії, і він поведе їх, він, син цариці Яги... А твої діти, твої, од тієї .., будуть рабами його, ницими рабами. Й усе твоє сколотське плем’я ми виженемо канчуками із лісів та перетворимо на найупослідженіших пастухів сарматських табунів.

– Побачимо, – крізь зуби процідив бродник, туго затягуючи поверх панцера бойовий пояс.

І вийшов із шатра, одтрутивши царицю вбік. Відв’язав од конов’язі двох своїх коней. Шпарко припасував і затягнув попругами пітники. Підсадив Каніту на одного, турботливо прикривши її порване рам’я цупким плащем. Сам вихопився на другого.