2.34

34

В опочивальні шатра горіли лише два бронзові світильники. Їхні від­світи перепліталися з сутінню і творили м’яку затіненість, коли фор­ми і лінії якось дивовижно переливаються, немов у мареві.

Ліподар нерішуче переступав з ноги на ногу. Почувавсь хлопчаком, який неабияк про­винився і не знає, як би то викрутитися від покарання. На Ягу взагалі намагався не дивитися, однак погляд раз-по-раз навертався до спокусниці. Усвідомлював, для чого прийшов сюди, а проте печать вини пригнічувала й геть остуджувала кров. Тож аж наче якось байдуже з-під напівпримружених повік спостерігав, як Яга граційно звільняється від коштовностей та вбрання, як манірно потягується в’юнким смаглявим тілом, як пливе-наближається, хизуючись своїми роз­кішними формами, до нього.

Сперло дихання й враз стало задушливо лише тоді, коли обвила його шию руками-зміями, коли в ніздрі вдарив одурманюючий запах її свіжого, звабного тіла, коли стояв закляклий, не опираючись і не до­помагаючи їй роздягати себе.

Домігшись свого, сарматка ледь усміхнулася кутиками уст і потягнула мужа на ложе, вимощене шкірами барсів. Пашіла вся, палала і кипіла, мов вулкан, готовий вивергнутися будь-якої миті. Владно вела уздовж свого тіла його шорстку долоню, аби й він відчув її стан, аби утаємничився і втратив волю над собою.

Груди Ліподара важко здіймалися. Боявся зізнатися собі, але жар її поволі передавався і йому. Таке з ним вже було, колись, коли тіло Каніти п’янило його юнацьке серце.

“О боги, Каніта! Хто він і що коїть отут, виповнюючись жаданням злюбу до нелюбимої, коли кохана поруч, за тонкою повстяною стінкою шат­ра, куди не може не долинати збуджуюче-млосний стогін сарматки”?

Ліподар скреготнув зубами й випручався з обіймів Яги. Дивився на розкішно-звабну нагу царицю невидющим поглядом, а перед очима поставала його Каніта. А за нею – бліді й суворолиці стояли цар Арсак, цар Осній, Дарута, Удич, Прелют, десятки, сотні собратів-бродників. Він зраджував не лише власне кохання, він зраджував усіх їх, бо їхня кров лежала на цариці Язі. Звабливій і жорстокій, ненависній і примхливій.

– Ну... – млосно й трохи роздратовано озвалася сарматка. – Іди до мене, дужий витязю. Іди... Чи... може ти роздумав?

Ліподар згадав пусту піку біля входу в царицине шатро, згадав очі Каніти, якими проводжала його в це трикляте шатро, й оскаженіла судома про­бігла його кремезним тілом.

“Пробач мені, Каніто. Лада моя, я недостойний тебе, я... Пробач...”.

Важко навалився на сповнену бажання царицю. Над силу, переборюючи в собі нехіть і якусь відштовхуючу відразу, поцілував у палаючі уста. Глибоко вп’явся в них, скорюючи, однак смак поцілунку не дурманив, не біг тілом хвилями збудження.

Яга задихнулася, дедалі вимогливіше притискаючи його до себе.

Вирвався. Важко й аж наче якось втомлено видихнув, відкинувся на спину. Мовчав, пожовуючи жовнами.

– Цілуй, – хрипко звеліла сарматка, томлячись од жаги злюбу.

– Не буду... Не маю хоті до тебе. Не владен над своїм тілом, бо ж не люблю тебе.

– Не любиш?! – глумливо перепитала Яга й дзвінко розсміялася. У її сміхові відверто бриніла вся повнота зневаги повелительки сарматів до мужеської породи. Не крилася з почуттям вищості над ними, пізнала бо із юних літ їхню ницу натуру й затаєні природою жадання.

Із викликом підвелася, гнучка й туга, мов кибіть лука. Томно осіла на мужа, злюбу із яким так вміло домагалася. Жаринами чорних, блискучих од збудження очей уп’ялася в його очі.

Тонкі гарячі руки цариці жоновладних сарматів зазміїлися грудьми молодця. Стегна ж плавно похитувались у такт млосному диханню. Руки ковзнули шиєю й сплелися на потилиці у шорсткій гриві волосся.

– Дивися на мене, муже. Відчувай мене, – грудним, магічним голосом сарматка скоряла волю, пливучи стегнами, мов лодія плесом Бористену.

Боявся зустрітися із безсоромно-відьомськими очима хтивої повели­тельки диких язигів. І не міг, не мав сили заборонити собі зорити звабу округлих плечей її, покритих хвилями шовкового волосся, тугих гострих персів з затверділими од збудження сосками, що коливалися не в такт, увагу полонили і манили...

Облизував пошерхлі губи. І вже не міг боротися з самим собою. Амазонка вміла цілковито підкорювати власній волі тіло впертого злюбника. То була якась незбагненна, дика гра, яка однаково розпалювала і її, і його. І голос серця, й докори душі тонули й розчи­нялися в охопленому сліпою пристрастю безумстві плоті.

Яга відчула, як звітріла нехіть, і щомить росте бажання Ліподара. Вона вміло вела його за собою, то завмираючи, то вибухаючи нестрим­ним шалом. Вона палала вся, ледь стримуючи дихання гаряче, і муж па­лав під нею. Сліпа, всесильна жага злюбу поєднала, злила заклятих учорашніх ворогів.

...То була таки відьма. Не смертна земна жінка, а якесь космічне втілення злюбної пристрасті. Ліподар вигинався всім тілом, жадаючи пізнати її всю. Вона ж чіпко трималася на гребені штормового валу й стрімко, напористо, усім єством, ураз спадала з пристрасним стогоном, із диким криком насолоди. Пришпилювала його стегнами до землі, щоб за мить знову злетіти ввись, на іще вищий гребінь насолоди. Танула вся від внутрішнього жару, і розчинявся, танув у ній Ліподар. Коли ж відчула: все, ще мить – і задихнеться, втоне, – рванулась у вир прис­трасті вперед і вниз й до уст його припала своїми пломеніючими, спраглими устами.