2.33

33

У повному озброєнні, гордо випрямившись у сідлі, їхав Ліподар у сарматський табір. Не ницим рабом, а безстрашним витязем вирішив він з’явитися перед очі завойовників. Щоб назавжди залишитися таким у їхній пам’яті, щоб власною зневагою до смерті збентежити-залякати їх, щоб особистим прик­ладом переконати, що сколотів легше винищити ущент, аніж присилувати до покори.

Сармати розбили похідний табір на високому правому березі Ворскли трохи нижче сплюндрованого Гелона. Натрапити на табір не складало труднощів. Адже ще ген від самого обрію пізнати його можна було по за­копченому димами небу, хмарах куряви, смороді, гармидері, ревищі, ір­жанні, блеянні незчисленних гуртів худоби.

Батьківщиною кочівника є та земля, на якій він нині пасе свою худобу і ставить свою кибитку – Ліподар переконався в цьому, наближаючись до стійбища завойовників. Сармати почувалися в новозахопленій Гелонії, немов у себе вдома: вольготно й безпечно. А що зібралося їх го-го скільки, то навіть роз’їзди чатових не вважали за пот­рібне розставити на підступах до табору.

Самотнього вершника, геть не схожого на сармата, який наближався ступою до стійбища, першими помітили підлітки-пастухи, та й то лише тоді, коли виїхав на сусідній пагорб і опинився в полі зору всьо­го багатотисячного стійбища.

Навперейми витязю помчали кілька охоронців. Вихопивши мечі, з галасом гарцювали на конях довкола нього. Провокували на сутичку. Але бродник не зважав на задир. Серце його обвуглилося й зачерствіло. Серцю було байдуже, уб’ють вони його негайно, штрикнувши мечем у бік, чи трохи пізніше, коли, мордуючи, досита поглумляться.

Два аркани впали на шию Ліподара, але він пропік нахаб таким спо­пеляючим поглядом, що ті не насмілилися зірвати його з коня. Так і в’їхав у сарматський табір: струнко й велично, мов полководець, а не бранець, з двома зашморгами на шиї, правуючи конем між кіньми охорон­ців, які намотали на долоні кінці арканів, але вважали за краще три­матися подалі від ворожого витязя.

Звістка про скептуха геррів, який приїхав міняти власне життя на життя скіфської царівни, блискавично облетіла табір. Довкола Ліподара з’юрмилися сотні кочівників. Кожному кортіло бодай здалеку, бодай одним оком глянути на того славнозвісного герра, за головою якого їхня богорівна цариця Яга полювала всі ці дні. Сармати розступалися, вказуючи Ліподарові шлях, і одразу ж змикалися за його спиною. Погляд витязя блукав поверх їхніх голів, і це доводило юрбу до шаленства. Люто ненавидячи, вони вже обожнювали його, як от свою царицю.

Посеред неозорого стійбища, за двома рядами повозок знаходилося ще одне, упорядковане й відносно чисте. Юрба сарматів провела Ліподара до входу в царський Стан та там і зупинилася. Всередині цар­ського Стану вільно роз’їжджати могли лише витязі-саї обох статей.

Червоне шатро цариці вражало розмірами і колоритною азій­ською пишнотою побудови. Навіть не вірилося, що в такому просторому мешканні живе лише одна людина. А втім, хіба можна богорівну царицю порівнювати із простими смертними?

Яга зустріла гостя біля порогу шатра, цинічно посміхаючись та по­ляскуючи нагайкою.

– Мої люди таки впіймали тебе, невловимий скептуху? – глумливо примружилася.

– Сам приїхав, – сухо обізвався Ліподар.

Він витягнув кинджал, неквапом перерізав волосяниці арканів, зіскочив з коня. Лихим оком блимнув на розгублених охоронців, котрі не відали, як і що їм чинити в цій ситуації. Стягнув із заводного коня перемітну подорожню суму, розвузлував. І мовчки витрусив до ніг цариці двадцять усічених голів саїв.

Стояв перед нею: нескорений, грізний у своєму безстрашші. Стояв – і мовчав: понуро, непримиренно.

Спідлоба розглядав царицю язигів. Була вона високою, стрункою, граційною в рухах. Тугий стан щільно облягав довгополий каптан, стяг­нутий у талії золотим поясом та скріплений на грудях бронзовими фі­булами. Каптан цариці щедро мережило золоте шитво, а комір, ру­кави і поділ прикрашали разки коштовних намистин. З-під полів каптана виглядали червоні шерстяні штани, теж багато оздоблені узолоччям і бусами. І навіть гостроносі чобітки прикрашали бусинки й золоте гап­тування. Поверх каптана на грудях цариці виблискувала масивна золота гривна з литим зображенням якоїсь сарматської богині-амазонки помежи двох коней.

Ліподар внутрішньо здригнувся – Яга була юною, його років, і, ніде правди діти, вродливою. Її врода, вдало підкреслена єгипетською косметикою, здавалася якоюсь визивною, магічно-вабною, і в той же час холодною, підкрес­лено зверхньою й недоступною. Смолянисте волосся, зібране у вузол, вінчав ажурний золотий вінець-начільник. А золоті масивні сережки із лазуритом, скроневі підвіски із бірюзою і малахітом та широкі браслети із огнистим бурштином, що сліпучо сяяли на сонці, надавали поставі цариці справді ореолу божественності.

Носком чобота Яга недбало перевернула кілька усічених голів, вдив­ляючись у міміку спотворених жахом облич і безумовно впізнаючи ті обличчя. Ліподар мовчки чекав вибуху гніва, тортур, смерті – того, чого власне й сподівався звідати в лігві могутніх загарбників. Та коли Яга підвела очі, у погляді її не знайшов і тіні ненависті чи жалю за полеглими витязями. Очі цариці сяяли захопленням, вона з неприхо­вано відвертим зацікавленням обмацувала поглядом кряжистого бродника. Мимохіть Ліподарові спало на думку, що сарматка розглядає й оцінює його, як жінка, сповнена геть інших почуттів, ніж ті, які він споді­вався зауважити в цариці.