2.32

32

Ліподар нечутною тінню вислизнув з плавнів на берег лише тоді, ко­ли споночіло. Перехололе у воді тіло били дрижаки, але він навіть не помічав того. В очах палав тм’яний вогонь. Прагнув єдиного – убивати. Все інше в цьому нестерпно важкому і несправедливому житті, здавалось, втратило сенс.

Убивати! – це непоборне, тваринно-хиже прагнення вело його до людей. Ті люди полювали на нього, і дикий, звіриний інстинкт вимагав випере­дити, розправитися з ними перш, ніж вони натраплять на його слід і почнуть свою гру.

На ременях до стегна прилягали піхви кинджала. Ліподар мстиво стискав його руків’я, крадучись, плазуючи-звиваючись по змії­ному, безшелесно і шпарко, пас очима найближчого сармата.

Коли ворог осів, схопившись руками за перерізане горло, і забуль­кав кров’ю, Ліподар відчеканив у пам’яті першу зарубку. Біля мертвяка затримався рівно настільки, скільки потрібно було, щоб озброїтися трофейними лу­ком, мечем та арканом. Відтак підвівся, готовий убивати далі.

І він убивав. Убивав з вовкулацько-мстивою насолодою. У крижаних щілинах очей палала ненаситна жага убивати, нищити, пускати кров. Чорна помста вела месника до кривдників. Із палаючих очей його прозирала сама Смерть.

Вишкіл невловимих бродників, які контролювали острови та заплавні урочища Дніпра від торжища сколотів-бористенітів і скіф­ського Саю до укріплених городищ орачів понад Тясмином й Россю, без­помилково вів знавіснілого Ліподара стезею убійника.

Сарматські очільники з джурами повмощувалися довкола багаття на то­му самому місці, де ще минулої ночі марили у снах волею втікачі. Реш­та вояків знудьговано нипала понад берегом, хто усамітнено, хто парами, сторожко косячись на плавні. А смерть в іпостасі Ліподара тим часом нас­какувала з протилежного боку – від узлісся. Знетямлений від ненависті, бродник розмірено звужував коло довкола багаття. Звужував, залишаючи позад себе закривавлені трупи.

Сармати вдарили на сполох, коли їх залишилося трохи більше полови­ни. Не догукавшись своїх, вони сполохано залементували й збилися до гурту біля вогню. Тупцялися, тулячись спинами один до одного й сторож­ко лупаючи очима в ніч. Хапливо поводили в усі боки напнутими луками, підсвічували собі головнями з багаття. І боялись, панічно, фатально боялись зустрічі з болотяним перевертнем-гуном – це так зримо читалося на їхніх сполотнілих обличчях, що Ліподар нарешті відчув щось на кшталт кровожерливого задоволення.

Освітлені полум’яними язиками, сармати стовбичили, мов на долоні. Те багаття, і ніч, що згущувала морок довкола вогню, робили Ліподара не­видимим для них. Він завмер неподалік у густій тіні крислатого осоко­ра і пропалював поглядом ворогів. О, як він жадав їхньої смерті, щоб помститися за побратимів. Щоб, проводжаючи у вирій, пок­ласти в ногах п’ятьох безстрашних, які зуміли вирватися з ним із Гелона, але не зуміли, не стали рятувати власні життя втечею, аби дати шанс на порятунок йому, Каніті, Бориті, о, як же хотів Ліподар скласти в їх ногах усіх оцих. Щоби й у потойбіччі довіку залишилися вони прислугою, рабами-смертами витязів. Неквапом вів луком, гадаючи, з кого почати. Не кров, а кипуча жовч нуртувала в цю хвилю у його жилах. Свідомість, запалена жадобою помсти, не погоджувалась із простим розстрілом решти сарматів. О, та смерть тепер здалася надто легкою для триклятих загарбників.

Язиги боялися його. Вони дрібно тремтіли та клацали зубами від жаху, хоч досі вважали себе кращими з кращих, хоч досі насправді були такими, бо не мали ще нагоди звідати на власних шкурах первісний страх беззахисної, слабкої людини перед мороком ночі, перед смертю, що витає десь у тому мороці.

Мстиве шаленство враз огорнуло душу бродника. Він опустив лук і заходився наганяти ще більшого жаху на сполотнілих степовиків. Під­повзаючи дещо ближче, він рикав, завивав, горлав так, що кров холола у жилах, далі рвійно відскакував вбік і, коли стріли сипалися туди, де він щойно таївся, погрозливо й моторошно реготав уже з протилежно­го боку. І топтався, тріщав сухим паліччям, сопів по ведмежому, гар­чав-вив по вовчому, “крові!” – несамовито волав на повен голос.

Забобонні діти степу посивіли й мало не збожеволіли від первісно-містичного страху перед упирями потойбічно-чужого лісу. Кілька вояків, геть втративши розум, сліпо ки­далися в ніч, але тут таки уривали свої істеричні горлання й падали долілиць, навиліт проштрикнуті дротиками.

І лише тоді, коли починало сіріти, коли з двох десятків сарматських здоровил серед живих, чи пак напівживих, залишилося лише семеро, Ліподар опустився на праве коліно. Неквапом, мов рядки присуду, поклав перед собою на землю шість стріл. Сьому припасував на тятиву.

Звіддалік долинуло потужне ревіння пташки-бугая. Ніхто не почув посвисту стріли. Лише очільник сарматського загону враз заточився і по­валився в багаття.

Сармати сипонули врозтіч. Та зрівнятися в прудкості з польотом стріли було їм не до снаги. Червоні сарматські стріли знаходили сарматів скрізь, куди б вони не сахалися. Усе закінчилося так швидко, що вогонь встиг лише розпекти панцер їхнього привідці й вижерти його плескате обличчя.

А коли через годину край неба з’явилося сонце, на мисі понад Грунню запалала велична поховальна ватра. Ліподар сидів навпроти неї, об­хопивши голову руками й незмигно втупившись у вогонь. Скам’янілим обличчям вряди-годи сочилися скупі чоловічі сльози. Перед очима пропливали картини пережитого: велика кривава пляма на білій сорочці матері; він, младомладий, з батьком скаче на огирі назустріч сармат­ським войовникам; зарюмсано бродить, розганяючи сите гайвороння, випаленим осідком помежи мертв’яків; жадібно сьорбає юшку в колі страшних вусатих кремезняків; до знемоги вчиться вправно володіти мечем, влучно стрі­ляти; супроводжує бродницькі човни у величний, незнаний світ на тор­жище бористенітів; рубається в степу із язигами; п’є вино з двуручної чаші разом зі скіфським царевичем Агаром, вирушає у Сай, закохується, – Леле, як серце щемить, – у Каніту, і вже несуттєво, ні що було перед тим, ні що було потому. Він кохав, – ратився із македонянами, кудись скакав, бився, обороняв якісь гради, – весь цей час він кохав, і любов становила сенс його життя, і кохання вело його стежкою життя, і живий досі був лише тому, що кохав, що боровся за право жити й кохати, кохати і жити. Бо чого варте життя без любові? І чи потрібне йому життя без любові, без неї-єдиної?.. І чи зможе, чи стане сили його пошматованому серцю жити, коли не житиме вона?..