2.31

31

Язиги наскочили геть несподівано.

Крізь сторожкий ранковий сон Ліподар почув, як захлинається гавко­том собача зграя, глухо стугонить земля під копитами коней. А потім марево сну остаточно прорвало розпачливе волання чатового: “Цармати!”

– Цармати! – утікачі зривалися на ноги, затравлено роззираючись.

З чагарів узлісся вихопилися кудлаті сарматські пси й захлинулися лютим гавканням, розголошуючи на всі усюди, що здобич вислідено. Від­далік, поміж деревами замиготіли лускаті панцери переслідува­чів.

Годі було сподіватися врятуватися у човнах – це бродники збагнули миттєво. З висоти мису ворожі лучники заіграшки потяли б їх стрілами на відкритій воді. Залишалось оборонятися й подорожче продати свої життя.

У повітрі засвистіли аркани.

– Врозсипну! – зненацька заволав чатовий. – Рятуйся хто може! Я з побратимом спробую їх затримати!

Повторювати не було потреби. Гору взяв сліпий інстинкт самозбере­ження. Краєм ока Ліподар зауважив, як Борита схопив попід пахи отрочат і шугнув у верболози, мов вепр.

– Не відставай! – встиг крикнути на бігу Каніті й з розгону по пояс стрибнув у драглисті прибережні плавні. І не знав уже, чи біжить во­на слідом за ним, і озирнутися не смів, нутром чуючи, що тільки-но півобернеться, як нажене і вжалить його межи очі калена стріла. І нетямивсь, що і як діє, бо ноги самі несли подалі в рятівне баговин­ня, де ні аркан, ні ікла вовкодава не дістануть твоєї шиї. За хвилю тупіт коней і брязкіт мечів ущух, і Ліподар закляк. Виставив над водою лише ніздрі та очі. Ба, встиг відбігти від мису хіба на якийсь десяток-другий кроків. До сарматів звідси було рукою подати, проте, був певен, що не помітять його: на голову налипло мокре латат­тя й ряска, а очерети й баговиння надійно укрили решту тіла. Непокої­ло інше – де Каніта?

Від згадки про кохану аж потерп увесь. Як же він міг покинути її, чому не зупинився, не помітив навіть, коли її пальці вислизнули з йо­го долоні? Де ж вона зараз? Чи нишкне в очеретах, як оце він, чи, може?..

У горлі враз пересохло.

Стримуючи зрадливе калатання серця, Ліподар нишком повернувся об­личчям у той бік, де купчилися сармати. Нашорошив вуха. І – раптом серце болісно пенькнуло й обірвалося.

Яга зіскочила з коня, припідняла за косу Каніту, придушену арканом, і недбало підволокла її до урізу води. Тут приставила їй кинджал до горла, хижо блимаючи очима увсебіч.

– Агей, скептуху племені геррів! Я знаю, ти десь тут, і маєш мене чути! Не повірю, що втік. Либонь, принишк десь неподалік у цьому триклятому драглинні. Скептуху, я полювала на тебе від часу на­шої першої зустрічі в битві над Вовчою річкою. А впіймала оцю біло­тілу птаху шляхетної крові. Я бачила вас удвох на стіні Гелона, я знаю – вона твоя. Так от, послухай, що я тобі скажу. У мене вистачить глузду не посилати вірних воїнів у це триклятуще баговиння на твої розшуки. Ти болотяний гун, я чула про вас від скіфів. Тож знаю: тобі нічого не варто поодинці передушити воїв у плавнях. Я хочу, щоб ти сам приповз до мене навколішках. Чуєш, скептуху?! Даю тобі три дні. Якщо на протязі цього терміну ти не віддаш власне життя в мої руки назамін життя своєї любки, можеш попрощатися із нею, а заразом і зі своєю честю витязя. Якщо не здашся, не вилізеш з цього смердю­чого болота – за три дні з білотілою царівною скіфів донесхочу розважать­ся всі охочі мужі моєї орди. А потім, – звісно, коли вона здужає пере­жити оте і не здохне передчасно, – її розірвуть дикі коні.

Беззвучний стогін-страждання заклекотів у горлі Ліподара. Він мало не виказав свого місцеперебування, втративши розум з розпуки.

– Попрощайся зі своїм скептухом, скіфська потіпахо, – Яга вишкірила зуби в хижій посмішці й ледь шаркнула кинджалом.

Каніта здригнулася й жахно зойкнула, коли лезо обпекло шию, наточуючи кілька краплин крові.

З очей Ліподара бризнули сльози, він з силою зажмурив їх і занурив голову в баговиння, аби не чути того зойку, що по живому рвав серце, аби не збожеволіти від безвиході, жалю, любові, ненависті, відчаю...

Яга сповила Каніту арканом, підважила на сідло заводного коня, туго прив’язала до нього, сама вихопилася на рисака й владно гарикнула щось воякам. Загін саїв розділився на дві частини. Два десятки лучників розсипалися берегом понад очеретами. Вони залишилися пантрувати на Ліподара, розрахо­вуючи, що рано чи пізно здобич видасть себе порухом чи звуком, і тоді по царськи щедра винагорода Яги таки дістанеться їм. Решта подалися геть слідом за царицею.

Над Грунню повисла моторошна, неприродна тиша, котру не порушував навіть щебіт розляканого людьми птаства. Живе відстрашувала смерть, що зблискувала на вістрях червоних сарматських стріл. На запах пролитої крові до берега зліталися голодні ворони.