2.30

30

Травень заквітчав землю розмаїтим зелом. Погідністю і красою дихав травень.

Понад водою спиналися до сонця зарослі рогозу, очерету, тростини. Скрізь кишма кишіло водоплавне птаство. Майже не звертаючи уваги на людей, пташки шугали зграйками, а ще частіше парами. Посвистували-щебетали весело, крильцями тріпотіли, переверталися та витворювали кумедні ви­крутаси в повітрі понад річкою й очеретами. Про щось мрійно шуміли понад берегами святково вбрані дубово-липові гаї. Та переморгувалися, привітно махаючи віттям, статечні крислаті осокори і красуні верби. Усе живе життю раділо й од життя наснаги аж хмеліло. Бо на те й весна.

І в утікачів поволі й мимоволі серця відтерпали, замиловані величною пишнотою й гармонією замаєного довкілля. Під розміреними рухами весел човники жваво ковзали вперед, тримаючись посеред річки, де спіль­ниця-течія дужо підхоплювала вутлі суденця. На передньому хвацько, проте без поспіху, щоб передчасно не вибитися з сил, загрібали Ліподар і Борита. Обіч на вузькій лавиці корми тулилися до Каніти русяві Прелютові хлоп’ята. На іншому човні тіснилися п’ятеро вусанів-бродників. І суворі та виснажені обличчя їх не могла розм’якшити й соковитобарвна буєсть останніх днів весни. Гребли щодуху, у повну силу й мовчки. Боя­лися, либонь, спокушати безсмертних передчасними радощами. Воно, ніби й було чому радіти, адже не інакше як промислом богів в останні хвилини вирвалися-врятувалися таки з обложеного й приреченого града. Але надто вже бувалими та битими недолею були ці вої, щоб увірувати в такий половинчатий порятунок. Сарматам пальця в рот не клади – одкусять – це знав кожен. Від тих сарматів ще треба було втікати та втікати, хитро заплутуючи слід, поки вдасться спекатися переслідування. А переслідування варто було остерігатися, хоча до ладу ніхто не знав: зауважили кочівники їхню втечу, чи вдалося вислизнути ніким непо­міченими.

Сонце викотилося височенько, ссало під ложечжою, солоний піт зали­вав очі. Однак весел ніхто не кидав і спин не розгинав. Про перепочи­нок годі було й думати. Бродники черпали ковшиками долонь прохолодну воду, жадібно пили, збризкували на лице, розпечене сонцем тім’я. Втомлено проводили мокрими долонями по обличчях, шиях. Трохи відсапу­валися. Далі, ззирнувшись, діловито спльовували на намуляні долоні й знову бралися за весла.

Поспішали, гнали човни на максимально можливій швидкості. А від сонця однаково щохвилі більш відставали. Світило їх обігнало, облишило припікати тім’я, та подалося-покотилося ген на захід, туди, за золоті стовпи, що підтримували небокрай, у свій золотокований терем.

Якось навіть незчулися, як споночіло. І аж тоді Ліподар, спроквола поводя­чи раменами, немов налитими свинцем, махнув супутникам, повернув човна навскісь течії й за хвилю-другу з шурхотом прослизнув у суцільну сті­ну прибережної тростини.

Тут, між берегом і водою, надійно укрившись від стороннього ока, вирішили перекуняти ніч. Жона й діти провалилися в глибокий сон майже одразу. Незважаючи на голод, що дошкуляв дедалі відчутніше. Мужі ж довго ще впівголоса радилися, обмірковуючи, як і куди втікати. Власне, сперечатись не довелося. Єдина шпарина обіцяла примарний шанс вислизнути із ворожих тенет.

– Завертати від річки вбік зараз вкрай небезпечно. Без коней далеко не забредемо, коли навіть і заглибимося в рятівні ліси. Лише наслідимо. А цією місциною навколо Гелона, самі знаєте, скільки царматських роз­бійних загонів та роз’їздів нипає. Натраплять на слід і верхи заіграшки вислідять та наздоженуть, хоч би як хутко ми не дибали. А так, човнами, як не як, а хутчіше виходить. От спливемо від Гелона хоча б на три-чотири денні переходи, де царматів принаймні не так рясно, а мо’ й духу їхнього не чутно, тоді й розмислимо, як чинити далі. А якщо за нами, не приведи доле, таки вислали погоню, кидати човни й поготів безум. Лише на воді можна позмагатися з нишпорками у швидкості. Зрештою, бути певними, що не заскочать зненацька, – розважливо рік бродникам Ліподар, і мужі мовчки кивали головами, погоджуючись.

Ніч травнева коротка, а сон-дрімота після виснажливого дня беручкий. Та мужам було не до спочинку. При світлі місяця двійко воїв били дро­тиками з човна рибу. Інші два заглибилися в праліс на полювання. Третя пара чатувала на узліссі, сторожко вслухаючись у моторошні голоси ночі. Ліподар, борячись із дрімотою, пильнував сон коханої і малюків.

Згуртувалися довкола ватага на зорі. Сяк-так вгамували голод – на­били шлунки сирим м’ясом дичини й риби. Розвівши долонями ряску, за­пили ту малосмачну поживу чистою річковою водою. Пір’я, луску, кістки пригорнули мулом, зверху притрусили сухим очеретинням, щоб і сліду трапези не залишилося, і вивели човни з зарослів.

Не стали чекати сходу сонця. Змовили традиційну ранкову молитву обличчями на схід, розвернулися і погнали човни далі за течією. Втомленими були, так, але виглядали бадьорішими, ситі шлунки підніма­ли настрій та помножували сили. Слава богам, першу добу по втечі пере­були спокійно. Сарматами і не пахло. Та й чи до гонитви за кількома обірванцями їм, коли залишилися недобитими-недопідкореними на півночі – городища Посейм’я, на півдні – стійбища царських скіфів, на заході – хліборобські поселення сколотів-орачів.

Першими, звісно ж, пожвавилися діти. Каніті вдалося заспокоїти й трохи розважити їх. Острах спілкування з чужими людьми та туга за батьком-матір’ю залишилися в їхніх принишклих сердечках. Однак жахи кривавої облоги потрохи відпускали, призабувалися, дитяча увага вимагала нових вражень. Недитяча забавка цілковито полонила їхню увагу: важкий, пощерблений-притуплений об сарматські голови, харалужний меч зі слідами крові, що запеклася на лезі. Власну зброю Ліподар віддав хлопчакам, щоб принаймні натрохи відволіклися від думок про своїх батьків. Хлоп’ята жваво торо­хкотіли впівголоса, граючись мечем, і від того й дорослим відлягало від сердець.