2.29

29

Сколотський посад лежав на підвищенні корінного берега Сухої Груні між двома глибокими яругами. Північну яругу заповнював став, південна відлякувала густим смородом, бо слугувала звалищем здохлятини й різноманітних нечистот. Отож, підступитися до тверді можна було ли­ше від річки та зсередини городища Великого Гелона. Саме на цих двох напрямках зосе­редили сармати всі свої сили, щоб нарешті зламати жменьку незламних духом.

Години їхні було пораховано, але ось уже другу добу відтоді, як за­хоплено царську цитадель, мешканці Сколотського посаду з запеклістю приречених відстоювали останній клапоть дідизни.

Штурм посаду не припинявся ані на хвилю. Свіжі загони штурмовиків постійно підходили на зміну тим, котрі вибивалися з сил.

А сколоти трималися: день, і цілу ніч, і знову довжелезний, як вічність, день, і ніч, що надходила на зміну черговому дню. І вже знали, що до ранку доживуть хіба одиниці, якщо взагалі поталанить до­жити бодай комусь. Але зброї не складали і про смерть якось не думали. Просто затято й самозречено різали-трощили поневолювачів – і тонули в людовороті борні.

Опівночі на змиленому коні вихопився із вогняної заграви захека­ний Прелют. Ліподар негайно скотився схилом валу йому назустріч.

– Кінець борні! – ще здалеку заволав посадський воєвода. – На заборолі – різанина. Я покинув своїх. Їх і посад уже не врятувати. А я примчав, щоб врятувати тебе, княже, царівну скіфську, і...

– Хіба можливо вирватися живим з цього пекла? Скрізь товписька ворогів. А коли й існує якась можливість рятунку, я не кину напризволяще соратників. Пізно шукати порятунку, воєводо, запізно.

– Ні-і! – трусанув п’ястуками в повітрі Прелют. – Рятуй, кажу, нена­роджене дитя своє, Ліподаре! І моїх двох меншеньких – порятуй! – бла­гаю тебе!

– Що?! – здригнувся витязь. – Що ти верзеш?..  Невже моя Каніта?..

– То ти не знав? Мені жона повідала, а вона ж доглядала за нею всі ці дні.

“Дитя!.. Моє дитя!..”.

І ці переляканоокі русявенькі хлоп’ятка, один менший другого.

Прелютові сини. Сини Оратанії!

Здригнулося і обмерло серце Ліподарове. Щось нове, вище над само­пожертву й подвижницьку смерть, одкривалося одкровенням йому. Він не встигав осягнути те одкровення, а Прелют не залишав і хвилі на вагання.

– Вони знають, куди і як утікати. Вони проведуть вас. Бери-но кільканадцятеро бродників – вони сядуть за весла. Ну ж бо, княже, поки ще не запізно.

– А ти? – кинувся до нього.

– Тут дім мій, могили пращурів. Мені нема куди втікати... Синочків моїх порятуй!.. Си-ноч-ків!.. – круто розвернувшись, воєвода погнав коня в палаючий хаос.

– Біжімо! – скомандував Ліподар, хапаючи за руки отроків. – Борито, свистай наших, відходимо!.. Каніто, не відставай!

Бойові скакуни бродників непокоїлись біля конов’язі тут таки, обіч воріт. Витязі через голови поскочувались із валу, попадали на них шуліками на перший посвист ватага. За хвилю між зуб’ям заборола мали з’явити­ся тріумфуючі язиги. Не озиралися в той бік, били п’ятами коней і, вигнувшись у сідлах, кулями неслися слідом за привідцею.

Перетнули посад, за хвилю-другу видерлися на стіну, яка оперізувала твердь з півночі. Хутко закріпили в міжзуб’ї заборола мотузяні драби­ни й із мавп’ячою вправністю зазміїлися донизу. Темна, густа від димової заволоки, ніч надійно прикривала їх від сторонніх очей.

Від підніжжя стіни крутим схилом з’їхали до берегових очеретів. Ось він – став. Зорієнтувавшись, хлопчаки навпомацки вивели бродників до потаєм­них очеретяних криївок, де переховувано рибальські човни.

Нишком, без зайвого шуму, чотири човни заковзали попри берег у густій тіні заборола до греблі-загати. Дорогою Прелютові отроки нав­перебій розказували, як дорослі дядьки спускають став напровесні, ко­ли вода в ньому сягає критичної відмітини і продовжує прибувати, заг­рожуючи підтопити й осунути посадську стіну. Ліподар кивав, світліючи обличчям. Бродники ловили суть з півслова.

І ось, коли місяць на хвильку продерся крізь димову заволоку, а від посаду долинуло громоголосе ревище тріумфу, крізь розібраний зруб гаті до Сухої Груні бурхливим водотоком шуганула ставкова вода. У вирі нестримно неслися вутлі рибальські човники. Два не витримали перевантаження, і вода захлиснула їх. Інші два сплинули горловиною яруги вдало, і течія Сухої Груні підхопила їх та понесла геть від палаючого посаду і сотень вогнів ворожого табору на протилежному березі.

Сармати не одразу второпали, що ж його сталося. А коли второпали і навіть розгледіли два човни, що віддалялися річкою, їм стало не до вті­качів. З панічним лементом сарматське вояцтво розбігалося з табору хто куди бачив. Суха Грунь широко розлилася, і вода щохвилі прибувала та прибувала, затоплюючи заплаву разом з розкиданими вздовж неї кошами, багаттями, повозками-вежами із награбованим добром. У такому хаосі годі було ду­мати про переслідування кількох утікачів.

Цілісінький ранок добірні войовники з дружини цариці Яги нишпорили згарищем. Вони перевернули посад догори дном, перемацали всіх мертв’яків. Яга наказала будь-що віднайти і принести їй голову того чубатого ви­тязя, який ще під час першої зустрічі-битви вислизнув з її рук, а згодом так запекло та вправно керував обороною Гелона. Язиги аж упріли, розшукуючи того богатиря серед сотень посічених чужинецьких трупів. Але, о диво, незважаючи на щонайретельніші розшуки, тіло його не було знайдено.