2.28

28

Сармати криваво-хмільним гульбищем відсвяткували перемогу. Перевели дух та повідсипалися. Належно підготувалися, а тоді розпочали штурм цитаделей.

Оборонці дружно напнули луки. Але випустити стріли не наважилися.

Поперед себе сармати гнали полонених гелонок. Поневолені розбивали ближ­ні хижі й тягнули колоди, дошки, верети з глиною до внутрішнього рову посаду. Тягнули із безсловесним жахом у очах. А котра відкидала ношу, роз­правляла спину, подавала щонайменшу ознаку непокори, та негайно падала, проштрикнута червоною стрілою навиліт.

Юрба бранців мляво, проти волі, сунула до рову.

– Що ж ви коїте, людоньки... – застогнала якась жінка-подвижниця, опускаючи долу лука. Її відчайдушний зойк лунко розлігся довкіллям. Та бранці лише втягували голови в плечі й надломлено горбилися. А хто і смів бодай на хвилю підвести голову й вражено зупинитися – надсадно стогнав під градом немилосердних ударів канчуками, хто ж бодай півсловом кляв-огризався – падав долілиць, і з горлянки його випиналося смертоносне жало.

Збентежені погляди оборонців посаду схрестилися на Ліподарові. А він скам’яніло височів між зуб’ям заборола і мовчав. Страшно мовчав.

Коли передні ряди бранців добрели до рову й знехотя почали завалю­вати його, гулкий, мов стогін дзвону, голос скептуха розітнув гнітючу тишу:

– Стрибайте негайно вниз, ховайтеся від їхніх стріл у рові! Хапайте пакілля, ми прикриємо вас зверху! Беріть у супостата найвищу заплату за свої життя!

Немов живою водою скропив хто бранців. Вони стрімголов посипалися в рів, ладні боротися до останку. Сарматські лучники залементували й висипали на майдан перед посадом. І тієї ж хвилі задзижчали сколотські стріли, скошуючи тих, хто зарвався.

Зав’язалася люта перестрілка. Стріли роїлися в повітрі так густо, що стикалися на льоту й напівдорозі осипалися долу тріскучим дощем.

Тим часом усі інші звуки перекрив дедалі зростаючий тупіт і ревіння. Усіма путівцями, що сходилися до майдану перед Східними воротами, біг­ла худоба. Ззаду гурти її підганяли й полохали різкими окриками в’юнкі наїзники. Живі ріки нестримно стікалися до рову.

Ліподар першим збагнув задум супротивника.

– О боги... – прошепотів, кинувши болісний позирк на принишклих у рові поселян-бранців, і заскреготав зубами з безсилля.

Сармати не пошкодували пожертвувати частиною здобичі – воїнів берегли для вирішального приступу. Гурти знавіснілої худоби з роз­гону посипалися в рів. Задні напирали на передніх, ті оступалися, зіштовхувалися, брикали вниз, трощачи тушами нажаханих людей. А худо­ба напливала та напливала.

За десяток-другий хвилин рів перед внутрішнім заборолом було зава­лено. І тоді на приступ ринулися вояки. Вони прикривалися широкими, на увесь десяток, дощатими щитами, захищаючись від обстрілу. Перед самим заборолом ті щити кидали поверх заваленого тушами рову. А слі­дом за передніми десятками по цих імпровізованих помостах бігли нас­тупні з драбинами наперевагу.

Сколоти і гелони, сусіди-браття, які довгі століття мешкали за спільними стінами єдиного града, змішалися на заборолі, від­стоюючи волю. На голови штурмовиків обрушилися кипучі смола і лій, каміння й колоди, стріли й прокльони. Підступи до посаду густо всія­ли трупи. Мертвяків тих ставало дедалі більше, і злорадісний шал огортав серця оборонців. Вони стояли на смерть.

Снаги сколотам додавало ще й те, що вони не самі у цій боротьбі. Не менш запекло битва вирувала попід стіною Дитинця, і, що найбільше здивувало Ліподара, змусило його серце здригнутися, – жменька безстрашних із відчайдушністю приречених досі утримувала кругову оборону на парапетах укріплення Південних воріт. Їх засипали палаючими стрілами, башту сповив непроглядний дим. Але башта, де за бійницями засів воєвода Удич з рештками богатирів царської дружини, не здавалася. Оті зранені відчайдухи вселяли повагу та острах навіть у серця супротивників. Яга кинула супроти них цілий полк саїв, але досі царициним язигам не вдавалося викурити з башти Удичевих звитяжців.

– Герої! – захоплено й сумно шепотів Ліподар, і в очах його стояли сльози. З Удичем, з богатирями-дружинниками хороброго царя Оснія його братало пережите. – Герої... – шепотів, а в пам’яті спливали картини того, як плечем до плеча ратилися з сарматами в доленосній битві над Вовчою річкою, як прийняв з рук вмираючого Оснія меча царського, і всі вони визнали його привідцею, і пішли за ним, прикриваючи щитами і тілами власними, як відступали-утікали з боями, відстрілюючись, як повернулися в Гелон живими, щоб віддати ці життя, відстоюючи найсвя­тіше – батьківщину.

Знав: довго вони не протримаються. І вони це знали, але не склада­ли зброю, допоки стугоніли серця в грудях. І звитягою-подвижництвом своїм надихали на прелюту борню оборонців посадів.

Запала ніч, і неприступне надворітнє укріплення зрештою піддалося зажерливости вогню. Могутні дерев’яні зруби запалали, і сармати мимо­волі одсахнулися, відступили. На якусь хвилю збройне протистояння скрізь припинилося. Погляди всіх прикула висока зубчата башта, схожа віддалік на гігантську поховальну ватру. Та ватра, осуваючись і обвалюючись, поглинула жменьку героїв. Поглинула тіла їх, бо без­смертні нескорені душі раптово шугнули увисочінь, мало не до самих зірок, фонтаном іскор-жаринок. За хвилю потому укріплення до решти розвалило­ся, і вогонь почав спадати.