2.27

27

Великим Гелоном – захопленим, випаленим, але й досі велично-грізним висотою здоровенних земляних валів, напівобвуглених заборол, гордих курганів, іще нескорених цитаделей – тлумилося доволі чужинецьких вояків. А ще більше залишилося їх поза валами, де стояли постоєм з жіноцтвом, дітлахами й худобою ось уже понад півтора місяця.

Картини кочового побуту завойовників, передусім ті, що найбільше вражали своєю жахливістю та жорстокістю, назавжди врізалися в пам’ять оборонців цитаделей. Бо споглядали їх з висоти стін ледь не щодень. Не можна було без внутрішнього трепету дивитися хоча б на те, як на крові виховують язиги своїх дітей. Усіх, не розрізняючи на стать і вікові групи. Як вчать їх влучно метати аркани, стріли і каміння пращами, вишикувавши в ряд понад річкою полонених поселян. Як зловтішаються, як радіють ті діт­лахи, влучаючи в живі цілі. Як розважаються із пораненими, нацьковуючи на них то недолітків із кинджалами, то хижих вовкодавів, і верещать від збудження, коли кров бранців фонтаном бризкає в їхній бік. Діти... Утім, тих безштаньків-дияволят важко було назвати дітьми. А що вже казати про розваги підлітків, ускладнені вихователями, і тому ще кривавіші. Їм роздавали короткі мечі і шикували строєм навпроти чисельно рівної настороженої юрби підлітків-гелонів, до ніг котрих жбурляли теж мечі, але... дерев’яні. Чим закінчувалися отакі бучі-розваги, уявити не важко. Підростаю­чи, сармати і сарматки старанно пізнавали науку вбивати і перемагати, перемагати й убивати, вчилися бути завойовниками-саями, жорстокими та безжальними до всіх несарматів.

Для Ліподара, для сколотів – тих, хто знаходив у собі муж­ність додивитися ворожі забави до кінця – ті тренувальні ігри здавали­ся нелюдяними, фанатично-збоченськими, упирськими. А втім, язиги, либонь, так не вважали. І вони, ймовірно, керувалися зовсім не врод­женою кровожерливістю, а жорстокою мудрістю здорового глузду, що промовляв ус­тами старійшин: “Виживання роду – за будь-яку ціну, і не гребуючи ніякими засобами”. Адже в умовах нескінченно-конфліктного кочового побуту пастуших родів вдало гризся з сусідами за виживання – захоплював кращі пасовиська – володів більшими табунами – чисельно примножувався – зміцнював свою могутність – розширював “свою” територію – поневолював інших – переростав у царське плем’я-гегемон для усіх слабкіших родів степової ойкумени виключно той клан, де всі як один – вовки-хижаки. Таким у Степу нещодавно став клан язигів-саїв – агресивніший та ідеологічно й звичаєво більше підготований розпочати свій шлях у великій історії та пройти всі щаблі життєвого циклу свого родоплемінного угруповання.

Такого ворога сколоти ще не бачили, відколи розкорінилися у рідній землі. То було, по суті, їхнє перше знайомство з народом-завойовником, виверже­ним із безодні Великого Степу, нареченого слов’янами Диким Полем. Просування того хижого народу-перекотиполя теренами Дикого, уже не скіфського, а їхнього, сарматського поля виглядало страхітливо-моторошним, грізним, дихало вогнем-смертю. Ба, а то ж лише на Україну-Оратанію насувався перший змій о багатьох головах. Йому судилося завдати ни­щівного удару по орачах, відтіснити їх, розгромлених, але не скорених, у лісову глушину Полісся й Передкарпаття, де невдовзі скла­деться ядро ранньослов’янських зарубинецької і черняхівської культур, родоводом-корінням пов’язаних із доскіфською чорноліською культурою праслов’ян. І поки перша хвиля сарматських племен на чолі з язигами громитиме Велику Скіфію, у Приараллі набиратиме потуги й поступово зміщувати­меться на захід під тиском тюркомовних етносів ясо-аланський конгломерат племен. Один за одним налітатимуть на Оратанію багатоголові змії, залишаючи по собі випалену пустку. А звитяжці, на кшталт Ліподара, рубатимуть їхні голови, гинутимуть у січах, але стверджуватимуть незнищенність дерева роду, і мечі-заповіді свої передаватимуть синам і онукам.

І вистоять таки сини Бористену, мічені-пошрамовані скіфами-царями, язигами, ясами, аланами, савірами, булгарами, аварами, хозарами, уграми, печенігами-гузами, половцями-кипчаками, монголо-татарами... Вистоять, бо не промінюватимуть батьківщину на даленіючі за обрієм чужкраї, не торгува­тимуть нею, не спокушатимуться на чуже, маючи своє, щиро любитимуть дідизну-вітчизну свою, щедро скроплену потом і кров’ю прадідів, котра з краю в край “все могилами та долинами”, і заповідатимуть цю любов нам – онукам, які щойно спинаються на ноженята у власній святій землі, нам – живим, днесь сущим.