2.26

26

Посадський воєвода Прелют прискакав до Східних воріт майже одразу. Похапцем ковзнув поглядом по юрбі виснажених, забризканих власною і чужою кров’ю гелонів, спішився перед Ліподаром, який турботливо схилився над пораненою Канітою.

– Не встояли? – лаконічно поцікавився, і в голосі його бриніло не співчуття, а осуд і звинувачення.

Ліподар поволі підвів очі на кремезняка сколота. Дивився на нього незмигно, щелепи стиснув, що аж жовна під вилицями випнулися, розмірковував, як зрештою розуміти непри­хильний тон співрозмовника.

– Мої люди стояли на смерть, воєводо. З шести тисяч за півтора мі­сяця залишилася лише оця дрібка – заледве сім сотень. А царматів на заборолі поклали за ці тижні вчетверо більше.

Воєвода знічено скоса зиркнув на вояків, які обступали їх, і примирливо поцікавився:

– Що ж сталося?.. Що коїться за воротами?..

– Сівр не зміг втримати Торгового посаду. Усі його люди й півтисячі доданих мною дружинників, либонь, уже мертві. Нападники заволоділи посадом, розчинили внутрішні ворота й увірвалися в городи­ще. Я ледве встиг вивести своїх людей, не дав язигам зайти нам за спину й дорізати за пару годин. Оце й усе. Цармати порядкують в городищі. Однак, не час ще складати зброю. Посад сколотів – преміцний горішок. Поспіши, воєводо, пере­кинути частину воїв до воріт. Тим часом я переформую своїх. І зай­матимемо кругову оборону.

Владна рішучість Ліподарових слів подіяла на воєводу. До того ж підкупала чиста сколотська говірка співрозмовника.

– То ти не із сакасаїв, вельможний скептуху? Наш – орійської крові?

– Та ваш, – досадливо відмахнувся Ліподар. – Яке це тепер має зна­чення?

– Е, не кажи, – довірливо заусміхався Прелют. – А жона твоя, царів­на, що з нею? Поранена? Везіть у мою хату. Прошу бути моїм гостем, скептуху наших братів орачів.

– Дякую за гостинність, Прелюте... Борита, – відвезеш... А мені не до застілля. Треба до схід сонця розподілити воїв на заборолі, роздобути казани, поживу для вогню, воду, смолу...

– Атож, атож, – спохопився воєвода. – То тил я залишаю на тебе. Мчу, бо від річки досі тьма-тьмуща поганців на приступ лізе. Не встигаємо очищати парапет від трупів.

Воєвода грузько вихопився в сідло. Бродники перенесли Каніту в повіз.

– Не кидай мене, любий. Не залишай живою на поглум ворогам. Ліпше добий, коли не судилося нам на життя.

Гострий жаль здушив горло Ліподара. Хапливо ковтнув повітря, розхристуючи в’язь сорочки на грудях.

– Пусте мелеш, Каніто. У тебе ж ранка – людям на сміх. За три-п’ять днів затягнеться. До того часу нічого страшного не станеться – обіцяю. А там знову будемо вдвох. До останньої хвилі, відміряної нам богами.

Поцілував її у чоло. Відвернувся поквапом, щоб не помітила в його очах розпуки й зненависного примирення з невідворотнім, щоб не прочи­тала по них, наскільки вірним є її здогад про те, що всі вони – при­речені.

Повіз покотився углиб посаду до обійстя воєводи. Ліподар тяжко зітхнув. Задивився вслід, задумавсь на хвилю над їхнім особис­тим майбуттям. Далі втомлено приплющив потемнілі з люті й безвиході очі. Та, скрижанівши, заходився давати лад гелонським збігам і юрбам озброєних хто чим посадських сколотів, котрі збігалися на гамір.

Сонце заледве виборсалося з тенет вогняних заграв, пелени смолянистих димів, і сполохано вискочило на небо. Майже всі насельники по­саду від старого до малого, за виключенням Прелютових ополченців, які залишилися захищати західну частину тверді, збіглися до схід сонця до Східних воріт. Забороло заледве вмістило всіх тих, хто прийшов подивитися на судний день Великого Гелона.

Над неозорим городищем досі клубилися дими. У тут і там розкиданих поміж городами й випасами осідках-кварталах ремісників, на наїжджених вулицях, порогах хиж, торговищах, всередині таборів із возів, де осіли біженці-поселяни із десятків довколишніх селищ, покотом валялися посічені мерці. Розлючені тривалою облогою й нечувано великими втратами, сармати не щадили нікого.

Ватаги завойовників безпечно нипали городищем, доскіпливо обшукую­чи всі тіла, підводи, хижі, підкліті, комори, хліви, льохи, зерносховища... Здобич складали на гарби і просто у великі купи на перехрестях. Особливо цін­не талували в міхи й вантажили на власних коней.

Інший загін пригнав звідкілясь натовп полонених. Їх згромадили навпроти Сколотського посаду на просторому майдані торговища за воринами-конов’яззю. Ординці з відрогів Південного Уралу незабаром мали присилували нещасних розтрощити стіну посаду та прогорнути в земляному валі кілька широких прогалин-проходів для кінних полків.

Торговий посад за ніч геть чисто вигорів. Далебі половину його ба­гатющих складів пожер вогонь перш, ніж туди дісталися здобичники. Це бодай на дещицю втішало сколотів, згорьованих і приголомшених побаченим. Від завалів обвуглених трупів вітер доносив запах згорілої плоті. Людської плоті! Слабкодухим від того ставало зле, дехто відвертав­ся, блював, не стримуючись.

Ліподар у розшарпаному за­лізному панцері, пом’ятому й пошрамованому ворожими мечами й келепами, вивищувався на краю надворітньої башти незрушним бов­ваном. Холодно мружив очі проти сонця. І погрозливо, ледь-ледь, погладжував руків’я важкого меча на поясі.