2.25

25

Через годину на місці обвалу виросло нове імпровізоване забороло. За ним негайно засіли лучники. Прикрили відступ залпами стріл. За бруствером поспішили укритися рештки звитяжців.

– А що, скептуху, не підвели тебе? – зблиснув усміш­кою геть заляпаний вражою кров’ю тисячник Арсавір.

– Герої ви, – здушено шепотів Ліподар, обіймаючи всіх і кожного. – Коли б усі так безсташно одтручували ворога...

Не доказав. Урвав себе на півслові.

Від Торгового посаду долинуло тисячоголосе сарматське ревище. Тріумфальне ревище.

Гелони висипали на забороло.

– О боги милостиві... – прошепотів Ліподар, полотніючи.

Над посадом вихоплювались снопи палаючих іскр. А крізь внутрішню браму, розхилену навстіж, всередину Великого Гелона вливала­ся повінь спішених язигів.

Хвилю ополченці приголомшено німували. Виходить, даремно вони отут так відчайдушно боролися. Великий Гелон, їхній рідний і неприступний сто­льний град піддався натискові ординців.

Зачувши тріумфальне ревище язигів-саїв, полки союзників радісно заґел­ґотали, згромадилися і собі щільною лавою посунули на приступ Північної стіни. Їм за­пахло близькою здобиччю, і жага здобичі потьмарила розум. От зараз во­ни підімнуть оцю жменьку оборонців і другими, слідом за саями, ри­нуться всередину городища по ласу здобич. І хто першим цапне – тому щонайліпше дістанеться.

Ліподар миттєво осягнув критичність ситуації. Мовчки обвів поглядом нечисленних оборонців.

– Арсавіре, – почав, насилу добираючи слова. – Їх, оцих, хтось му­сить затримати. Бодай ненадовго. Тамтих уже не зупиниш. Але потрібно ря­тувати жінок, дітей, худібку, зібрати розпорошених, розгублених воїв у посадах...

– Зрозумів тебе, скептуху, – перебив тисячник, і голос його не здригнувся. – Я залишаюся.

– Я не неволю нікого. Стримати, наскільки можна, навальний штурм тут з Арсавіром має залишитися сотня бійців. Вам випаде висока честь – прикрити наш відступ. Решта – відходимо.

– Усі ми помремо. Раніше чи пізніше, яка різниця? – пробасив закіптюжений здоровило-коваль, ступаючи до Арсавіра. – Кричники, ковалі, кожум’яки, лісоруби та вуглепали – гайда за мною. Най скептух рятує наших жон і дітей.

Більше  не зронено було жодного слова.

Язиги повноводними потоками розтікалися путівцями північно-східної частини городища.

Ліподар збагнув, що відступ у Дитинець їм переріза­но – перехоплять перед воротами. Залишалась можливість проскочити в Сколотський посад раніше, ніж до нього докотяться передові загони кочівників.

І Ліподар повів від Північної стіни живих. Вони бігли що­духу, охоплені панікою і жагою жити. Витязь з півтора сотнею бродників, завчасу зібраних Боритою, скакав попереду натовпу. У сідлі перед ним похитувалась Каніта.

Шляхи-дороги до Сколотського посаду перетинала глибока яруга, днищем якої жебоніла Гелонка. Неподалік посаду яругу пере­городжувала гребля, гребенем якої тягнулася стіна-забороло Великого Гелона. Під стіною загачена Гелонка утворювала став. Вода в ньому піднімалася майже врівень зі схилами яруги. До ставу, води, традиційно тулилися вулиці і скупчення людських помешкань. Існував тут і перевіз, а головна суходільна бита дорога в південну частину неозорого городища в’юнилася, огинаючи балку, вздовж Східного заборола понад Ворсклою від внутрішніх воріт Торгового посаду до Дитинця та чільних Південних воріт Великого Гелона.

Саме до перевозу, до плотів і човнів вивів Ліподар захеканих втікачів. Комонні бродники сходу кинулися через став уплав. Ополченці з родинами ще тільки-но починали перебиратися на протилежний берег, як скептухові відчайдухи наполегливо загорланили й пронизливо засвистали, гарцюючи перед Східними, внутрішніми воротами Сколотського посаду.

Затримка тривала недовго. Сколоти без зволікань, суперечок та просторікувань розчинили ворота. Бродники підібрали віжки.

– Стій! – змахнув рукою Ліподар, випростовуючись у сідлі. – Ми при­криття! Збагнули?!

У посад сколотів зусебіч надбігали юрби розхристаних гелонів – градчан-ремісників і поселян-біженців, котрі таборували біля води понад Гелонкою. Вони поспішали, штовхалися, зашпортувалися. Але діточок і зброю з рук не випускали і вже не па­нікували аж надто, бо на власні очі бачили поперед себе порятунок.

Та не гаялись і язиги. Увірвавшись у городище, вони відразу ж розділилися на кілька загонів. І один з тих загонів припустив навпростець до воріт Сколотського посаду.

– Ех, не встигнуть всі укритися! – у відчаї скрикнув Борита. – Треба зачиняти ворота, поки не пізно.

– А ми ж нащо, браття?! – повищив голос Ліподар, здіймаючи меча над головою. Він перечекав ще хвильку, підпускаючи нападників ближче, а тоді спрямував вістря меча в їхній бік і підстьобнув п’ятами буланого коня.

– Гур-ра-а!!! – суголосо загорланили бродники свій славнозвісний залякуючий клич, за який одержали від скіфів шанобливе прозвісько “герри”.

Кіннотники згрупувалися в злютований клин. І на всьому скаку врізалися в натовп сарматів. Який зі спішеного кочівника воїн? Ліподарові витязі топтали їх кіньми, підминали, хвацько стинали голови, вимахуючи мечами й сокирами-сікачами направо й наліво.