2.24

24

А зранку розпочався штурм.

З оглушливо-грізними бойовими кличами тисячі сарматів посунули на прис­туп, присягнувши богорівній цариці-матері розвіяти це місто запеклосердих за вітром. Палаючі стріли заступили сонце, десятками скошуючи необачних оборонців. За шквалом стріл накочувалися озвірілі штурмовики.

Ділянки рову на ударних напрямках давно було засипано, заборола обвуг­лено, де-не-де нагорнуто наступальні земляні насипи. Залишалося зійтися у рукопаш­ній сутичці, а сутичку довести до кривавої різанини.

Припавши на праве коліно, Каніта клала стрілами крізь вузьку стрільницю одного нападника за другим. Ліподар височів обіч, стискаючи меча. Орлиним поглядом охоплював панораму битви.

Передні ряди сарматів надбігали зі снопами соломи й очерету наперевагу. Де вони стільки того понатаскували, залишалось загадкою, хоч витязь і припускав, що то обібрали й позвозили з усіх селищ краю. Гелонські лучники проріджували ворогів на підступах до заборола. Од­нак бігло їх аж надто багато. І коли падав передній, задній вихоплював з його рук снопа і підтюпцем поспішав уперед.

За якийсь час частину за­борола протяжністю в пару поприщ щільно обложили снопами.

– Будуть викурювати, як бджіл із борті, – здогадався хтось.

– Воду вниз!.. Сип землю згори!.. – щосили заволав Ліподар.

Оборонці заметушилися. А в солому тим часом вп’ялися сотні палаючих стріл. Попередньо облита лоєм, солома спалахнула, мов поховальна ватра. Сармати дійсно збиралися засмажити оборонців живцем.

Чорний задушливий дим заволік забороло. Ополченці задихалися, роз­дирали горлянки кашлем, їхні очі сльозилися. Вої шпорталися, у поспіху зіштовхувалися один з одним, через обмежену видимість діяли не так хутко й злагоджено, як того вимагав захриплий від надсадного крику Ліподар. В одних місцях вогонь, що погрозливо гоготав під п’ятами, вдавалося збивати, залива­ти водою, присипати землею, в інших, навпаки, не на жарт роз­горалося. Сармати віддалік збуджено лементували, раз по раз підбігали, підкидали нові снопи, живлячи пожежу. Об стіну лупалися на відльоті накрадені з льохів корчаги зі смальцем. Вогонь лизав підніжжя височезних зрубів заборола, вгризався в столітню міць морених дубів, обвуг­лював окремі підгнилі, підтрухлі, поточені червами бруси.

Гелони надривали жили, спливали потом, натужно стогнали, кашляли й сльозилися, самозречено змагаючись зі стихією. Борня та тривала від світанку й аж ген за полудень. А в другій половині дня прогорілі знизу зруби не витримали, і чимала, кроків триста протяжністю, части­на заборола разом з двома вежами зі страхітливим гуркотом осіла й обвалилася. Обвал поховав у собі десятки відчайдушних оборонців. Очевидці руїни жахно позаклякали.

“Це кінець” – подумки констатував Ліподар.

– Це ще не кінець, браття! – загукав він, коли перший шок у опол­ченців минув, і вони знову заворушилися. – Усі, хто тримає зброю в ру­ках, за мною, на обвал. Аж зараз там стане справді жарко.

Бадьорий тон скептуха привів до тями мужніх оборонців. Загони спи­соносців і мечників хутко позбігалися до обвалу, на який знизу вже дерлися, завиваючи з радощів, азійські заброди. На парапеті заборола пообіч обвалу залишилося лише жіноцтво, яке самотужки продовжувало вести не­рівну борню із вогнем, та лучники, які проріджували фланги штурмовиків перехресним обстрілом.

Ліподар пірнув у вир битви. Скрізь стриміли розтріскані улам­ки деревини, окремі балки і цілі брили потрощених зрубів. Куріли головні. Розрихлений гребінь валу розповзався під ногами, земля і небо хи­талися, бризкала кров, тріщали ратища, стогнали щити, гули й репалися під ударами шоломи, смерть роїлась і реготалась, набиваючи пащеку щохвилі новими мерцями.

Червоний від крові панцер і позолочений македонський шолом скептуха слугували своєрідним знаменом, довкола якого гуртувалися звитяжці. Ліподар безжально кидав їх у кинджальні контратаки. Ліс рогатин таранним ударом зупиняв знавіснілих. Оборонці дюжим натиском спихали черго­ву хвилю нападників із завалу. Й організовано відходили за ім­провізовані бруствери з трупів і гострозубих брил до невпізнання роз­трощеного заборола.

Скільки годин тривало таке відчайдушне протистояння? Заніміла рука, перекинув меча у лівицю, та невдовзі і вона віднялася. Западав вечір, коли, як відбили хто-зна кільканадцяту атаку, роззирнувся й спостеріг, що воїв залишилася жменька. Полеглі всуціль встелили завал, доводилося топтати їх, коли зчеплювались із супротивником, і поповнювати, коли за батьківщину віддавали життя без жалю й вагання.

Ліподар ухопив за рамено котрогось із одчайдух:

– Тримайтеся! – загорлав йому в обличчя. – Я піду приведу підмогу.

Вой випручався, бо знову насувалися вороги, і часу на відпо­відь не залишалося, але очі його зблиснули присягою: “Стоятимемо на смерть”.

Перебравсь через завалище мерців, підскочив до Каніти. В її стегні стирчала червона сарматська стріла.

– У-у, кляті! – скреготнув зубами і без зайвих слів підхо­пив кохану на руки.

Борита отирався неподалік. Верховодив жіноцтвом і підлітками, які топили в казанах смолу, розвантажували підводи з металургійними шлаками та збивали бруси в їжаки, щоб наміцно забарикадувати обвал прольоту стіни.