2.23

23

Довкола буяла весна. Розмай відтінків зеленого замиловував душу. Чиста небесна блакить пробуджувала піднесені почуття. Сонячне літеп­ло хутчіше гнало жилами яру кров, розквітало щасливими усмішками на устах.

От тільки гелони посміхалися скупо та згорьовано. І не сяяли ра­дощами їхні обличчя.

Ось уже півтора місяця Гелон стійко витримував облогу. Та стій­кість вражала й лютила ворогів. Інші на їхньому місці, ймовірно, безпорадно поопускали б руки, однак язиги, що стійкіше оборонялися гелони, ставали дедалі впертішими та затятішими.

Після чергового приступу, що мав стати вирішальним, але не став ним завдяки резервам, завбачливо виведеним на заборола, сармати відхлинули. З поля зору оборонців зникла золота маска Яги, добірні сарматські полки теж десь повіялися. З боку заможних градів Посулля щоночі кривавилися заграви. А Гелон тримався, відкидав приступи, спливаючи кров’ю, не хилив горду голову.

Тим часом городищу починала загрожувати ще одна небезпека – го­лод. Після важкої, затяжної зими припаси градчан і біженців майже станули. Весною і в мирний час із прохарчуванням сутужно. А тут ще облога. Ліподарові доводилося урізувати денні паї, суворіше ставитись до охорони й роздачі продовольства, нещадно, на місці, карати за порушення і виявлене свавілля. Бракувало хліба – не м’яса. Оборонці без жалю різали худобу, у здоровенних бронзових казанах готували просто неба наваристу й ситу гарячу страву. Прогодувати безмір худібки, скупченої за воринами тут і там посеред неозорого городища, напровесні не було чим. От і не шкодували, пускали під ніж. Ні, справжній голод в Гелоні ще не почався. Але до нього йшлося.

Ліподар передихнув полегко лише тоді, коли на заборолі з’явився Удич. Рана його затяглася, завузлувалася, сила повернулася в налите м’язами тіло, дух бадьорости розправив рамена воєводи жагою дій.

– Вчасно одужав, Удичу, ох і вчасно, – втішився Ліподар, обіймаючи соратника.

– Нумо, не втаюй? – воєвода здразу вчув у голосі скептуха глуху тривогу.

– Яга повернулася. Учора запримітив полиск золотої маски. Цариця стягує загони під стіни Гелона. Вочевидь цармати знову готуються вдатися до навального приступу.

– Що ж, нехай пробують. Мо’ за цим разом до решти повищерблять зуби об гелонські заборола.

Ліподар похитав головою. Не мав і крихти тієї бадьорої впевненості в обороноспроможності городища, що нею дихав Удич.

– Захисники змаліли числом на третину, воєводо. Стріл та дротиків майже не залишилося, зазбируємо царматські, але того надовго не вис­тачить. Мечі й сокири в дружинників повищербувалися. Треба перековува­ти та нагострювати, ковалі від засвіт сонця до опівночі спин не розгинають. На деревне вугілля вже підкліті й хижі розбираємо, а однаково криці бракує. І варити й кувати нову не встигаємо. Зруби де-не-де геть обвуглилися. Розпочнеться пекло, коли приступ за приступом, – можуть і не витримати. І підмоги не чутно. Бойовий дух падає, серця окремих починає огортати відчай та зневіра. Несила дивитися мені на те, самого сум’яття підточує. Нумо бе­рись-но ти до порядкування, воєводо. Бракує нам твого досвіду, мудрості. Далебі, вдвох легше протилежні стіни підперти.

– Не вдвох, соратнику. Громадою принесемо пожертву Родару. Та зміцнимо серця, та закачаємо рукава. Дай час, боги зглянуться, переживемо й грядущі штурми.

Нічого не відповів Ліподар. Не до слів, коли слід діяти. Сармати недовго збиралися з силами. Ледве гелони встигли перегрупуватися та підготувати необхідне для відсічі, Яга кинула полки на приступ.

Завирувало бойовище, набагато кривавіше й запекліше за попередні. Видно, степовикам урвався терпець, остогидло відсиджуватися під стінами міста, чи, радше, вони отримали наказ за будь-яку ціну зрівняти Гелон з землею.

Язиги відмовилися від тактики обвального приступу малими загонами, яка не дала сподіваного результату через неприступність укріплень, де з височіні п’ятірка хвацьких лучників-шибайголов за півдня запросто переполовинювала й відганяла сотню нападників. За велінням Яги язиги тепер зосередили зусилля на чотирьох напрямках. Навпроти Торгового посаду, розташованого на схилі першої надзаплавної тераси, куди приступити найлегше, було нагорнуто земляний вал урівень зі стінами, котрі свого часу городяни протягнули схилом від пристані до заборола Великого Гелона. Не менше ворогів прикувало наполовину розтрощене й обвуглене укріплення Південних воріт. Союзні роксолани скон­центрувалися поблизу зовнішніх в’їзних воріт Сколотського посаду. Четверте полчище сарматів готувалося до рішучого прориву через Північну стіну. Два напрямки Яга визначила за чільні, де згромадила найдобірніші сили. Інші два мали відволікти, відтягнути на себе значну частину оборонців.

Де саме слід чекати головного удару, Ліподар не знав. Уповав на богів і безстрашність своїх ратників. Перед битвою омився, зодягнув чисту сорочку. Не спав тієї ночі, укрившись за возами від усіх удвох із Канітою. Жадібно й спрагло спліталися, задихалися від щастя, передбачаючи, як мало залишилося їм тішитися життям, усю ніжність сердець вплітали в прощальну пісню ко­хання. Чи доживуть до наступної ночі – не відали.