2.22

22

Ліподар буревієм вломився на ґанок царських хоромів. Пашів такою люттю й владною погордою, що прислуга і гридні мовчки розступалися перед ним, нічого не питаючи. І лише в сінях перед бродником виріс дебелий і непоступливий з виду охоронець. Зміряв прибульця поглядом, баском запропонував:

– Присядь у передпокої, вельможний скептуху. Цар іще спить. Будити не смію. Він дратівливий спросоння, ще, чого доброго, велить у поруб[1] вкинути за зухвальство.

– Що?.. – сторопів Ліподар, і зіниці його страшно потемніли. – Сиді­ти в передпокої, дожидаючи, поки він прочуняється? А цармати чекати­муть? Тебе питаю, супостати чекатимуть, поки цар зволить прокліпатися, чи негайно, от-от розпочинатимуть приступ?! Біжи-но буди його! А ні, пропусти, сам розтермошу, – бродник ступив крок уперед, погрозливо поклав руку на руків’я меча. Грізнооччя його кресало спопеляючими блискавицями.

Здоровило миттю розгубив пиху.

– Прошу вельможного скептуха пройти в думну світлицю. А я притьмом. За хвилю цар буде готовий вислухати достославного витязя.

Зо п’ять хвилин Ліподар роздратовано міряв кроками думну світлицю. У голові роївся вихор думок та емоцій. На сумлінні лежав непосильний тягар відповідальності. Чому він, чому вибір богів упав саме на нього? Коли бесідував з Удичем – негадано-раптово прозрів. То ж проти волі й бажання в його руках опинилися ниті доль тисяч і тисяч людей, велич­ного града Гелона, царства Гелонського. Особисте майбуття тм’яніло і розмивалося в тіні майбуття цілої держави, над котрою нависли грозові хмари. Гнітила безвихідь становища. Гелон опинився сам на сам з ордою. Скіфи розбиті, могут­ність їхня підтята у корені, хто зна’ коли вони зберуть розпорошені си­ли й завдадуть удар у відповідь. Чи вистоїть Гелон до того часу? І чи варто взагалі сподіватися на той скіфський удар?.. Орачі?.. Іронія долі, нині вони ще більше роздріблені та спроневірені у власних силах, ніж тоді, коли скіфи, загартовані досвідом бойовищ з урартами, ассирійцями, мідійцями, негадано вдерлися в Тавриду, завдали звідти кілька нищівних рейдових ударів по розрізненим силам причорноморських племен і опанували обшир Нижнього Подніпров’я, щоб на багато сто­літь утвердитися там яко царське плем’я... Меланхлени із лісового Подоння? Ні, ці радше завдадуть удару в спину, сподіваючись вис­микнути з-під ніг гелонів землю, яка колись належала їхнім пращурам… Отже, підмоги чекати нізвідки. Залишається покладатися на заступниц­тво богів і власну згуртованість, одностайність у діях. Пробі, а про що це він, коли кращі воїни обложеного городища ще й пальцем не поворухнули, аби відстояти його.

Ліподар розлючено заскреготав зубами. Переступаючи поріг світлиці, Дарута аж вкляк, злякавшись. Витязь рвучко обернувся, пропік царя поглядом і стримано кивнув на знак вітання. Не до зайвого марнослів’я було зараз.

– Що трапилося? – розхвильовано поцікавився Дарута, намарне намагаю­чись виглядати спокійним. Голос його хрипів, зривавсь на вищання, очі лупали очманіло, запухле з перепою обличчя нер­вово сіпалось.

Ліподар бридливо пожував губами, спідлоба зиркаючи на володаря. Горе гелонам із отаким царем. Горе...

– Удича поранено. Терпимо чималі втрати. Поки тримаємося, але от-от може статися невідворотнє. Ходімо.

– Куди? – злякано затремтів віями Дарута і відсахнувся, поступаючись перед розмашистими кроками бродника.

– Ходімо! – нависнувши над зніченим, зіщуленим царем, відчека­нив Ліподар тоном, в якому відчутно бринів наказ, і ступив до виходу. Дарута покірно поплівся слідом. Це було ганебно, не гідно цареродної особи, це був справжнісінький поглум. Володареві хотілося верескнути, тупнути ногою, виявити якось свою зверхність, вищість, але хвиля панічного жаху зчавлювала його горлянку. Заброда-скептух мимоволі пробуджував знайомий Даруті з дитинства острах. Раніше так із ним, у чиїх жилах текла царська кров, дозволяв собі розмовляти лише батько Осній, могутній і грізний, владний і рішучий.

Цар приголомшено роззявив рота. Яким несхожим ззовні був оцей заброда-бродник на його вельможного вітця, і в той же час як навдивовиж схоже на Оснія-царя поводився він у годину лихоліття. Влад­ний блиск скептухових очей мимоволі скоряв, ламав пиху, гординю, будив у слабких духом той притлумлений, ще стадний інстинкт до сліпої покори. Скептух розмашисто крокував подвір’ям. Скептух, здавалося, не замислюю­чись, розтопче будь-кого, хто загається в нього на шляху, твердим п’ястуком і харалужним мечем на порох зітре щонайменший вияв непокори, сваволі. Природжений вождь – тим, хто проти нього, ставало моторошно, тим, хто за його спиною, одразу більшало певності й завзяття.

Ліподар привів Даруту на Вістову башту.

– Дивись, царю, що коїться довкола. Дивись уважно, і давай відповідь, чому ти і твоя царська дружина нишкнете й бездієте, коли гине твоє царс­тво?

Небом сунули суцільні сизі хмари. Далеко на сході світало, але не­бесна блакить тм’яніла й знебарвлювалася в понурі кольори від кіптяви пожеж. Вони вирували, клубилися димами скрізь, куди не глянь. Особливо вражали багряні заграви на захід від столиці, де ще гусла нічна імла, і вражено кліпав зачервонілим оком місяць, дивуючись, чому це сонце піднімається на заході, а не на сході. Палахкотіли й ку­ріли димами дерев’яні стіни сусідніх городищ, що прикривали підступи до столиці, розвіювалися за димом численні села в заплаві та вздовж терасова­них схилів Ворскли-ріки. Дими зливалися, гусли, просочували бру­натною кіптявою світанковий туман, заволокували землю, розповзалися на півнеба. Гамма світанкових барв надавала довкіллю феєричності, містичної нереальності. Мозок відмовлявся, не спроможний був раціо­нально осмислити побачене. І тоді спливали підсвідомі страхи та сум’яття перед незбагненно-грізною величчю природи. І тоді бракло подиху. І волосся мимоволі починало ворушитися на голові.