2.21

21

Будівлі Дитинця вражали пишнотою та заможністю. Ліподар пус­тив коня вулицею, обабіч якої височіли здебільшого двоповерхові тере­ми. Перекриття дахів, ґанки, віконниці теремів оздоблювали художньо вирізьблені фігурки коней, оленів, грифонів, диво-птиць, а також розмаїті візерунки й магічні знаки. Ажурні фронтони із двома-чотирма дерев’яними колонами та балюстрадами вздовж стін, збудовані за еллінською модою, створювали перед чужинцями враження ще більшої заможності й високого естетичного смаку їхніх господарів. І дійсно, хто б із заморських, боспорських чи ольвійських купців не прибував у Гелон, відвідував храм Родара та гостював у своїх торгових пар­тнерів, із подивом та захопленням визнавали, що тут, у глухій північ­ній периферії варварської Скіфії, знаходиться затишне і хлібосольне дерев’яне місто, не позбавлене рис і впливів високої ел­ліністичної культури.

Так воно і було. Військово-торгова знать столиці Гелонського царства віддавна здійснювала масштабні торгові оборутки, особливо з таким поважним партнером, як Боспорське царство; диктувала ціни на світовому ринкові на такі високоприбуткові товари, як хутра, балтійський і поліський бурштин, самородне ісседонське золото, деякі цілющі ліки; мала свої квартали в Танаїсі і Кремнах[1], гуртово-торгові склади й пристановища в Пантікапеї, Фанагорії і Синдській гавані, мала торгових агентів і “своїх” людей при дворі базилевсів Боспору, сатрапів Понту і Пафлагонії. Купці й тиуни, які відали збутом царської данини на зовнішньому ринкові, вільно володіли еллінською й арамейською мовами, охоче “цивілізувалися” і навіть родичалися, коли того вимагали справи, із боспорсько-синдськими сановниками, влас­никами торгових флотилій, впливовими товстосумами купецьких гільдій.

Поряд із знаттю заможно жили царські дружинники. Та одними лише хохулями торгуючи з фармацевтами та парф’юмерами Еллади, Вавилонії і Єгипту, про що навіть логограф Геродот згадав у трактаті про Скіфію, багатіли гелони з року в рік.

Не був винятком серед Оснієвих вельмож і воєвода Удич. Ліподар на­тягнув повіддя біля огорожі його садиби. Гмикнув стиха, зауваживши, як майстерно, без жодної щілинки просвіту, підігнані одна до одної колоди-струги огорожі, прикрашеної декоративними вежицями. Загупав держаком меча в окуту мідними узорчатими бляхами браму під двосхи­лим дашком з переплетеними грифонами на чубку.

З оглядового віконця висунувся ніс гридня-ворітника. Сторож обмацав поглядом прибульця й квапливо заходився відсувати засув.

Ліподар залишив скакуна біля конов’язі на конюха. Не роззирався аж надто, – не до того було, – а все ж завважив обіч терему чимало клітей, споруджених із виструганих колод. Гридниці, скотниці, хліви, конюшні? – не придивлявся. Рвійно збіг на ґанок, увійшов у напівтемні сіни. Глипнув на рабиню, яка кланя­лась йому в пояс, оправив на собі вбрання, пригладив чуба. І споважні­ло подався крутими різьбленими сходами слідом за нею на другий поверх.

Перший поверх просторого терему було відведено під приміщення для рабів і прислуги, кухню, комори, тощо, другий займав хазяїн з родиною.

Ліподар схвильовано переступив поріг воєводиної опочивальні. Краєм ока розгледівся, стиха вітаючись.

Зсередини опочивальню, подібно до решти світлиць терему, було облицьовано відшліфованими липовими дощечками, натертими воском до блиску. Сяйво світильників тм’яно віддзеркалювалося від полірованої поверхні стін, створюючи достатнє приємне розсіяне освітлення, через що кім­ната й отримала назву – світлиця.

Удич лежав посеред опочивальні на широкій лежанці, укритій ведме­жими шкірами, пуховиками та подушками. Обабіч пораненого на лавицях заламували руки й журливо перезиралися дівчатка, тихо схлипувало русяве отроча. Метушилися з бентегою у очах служниці. Лише миловида дорідна воєводиха, хоч і зблідла, трималася ззовні спокійно, стрима­но. За роки, прожиті у парі, не один раз, і не двічі доводилося їй мужа від ран виходжувати, на ноги піднімати, для того лише, щоб тільки-но вигоїти-вицілувати шрами його, знову згорьовано в похід збирати та виряджати. А що вдієш, коли муж її – чільний царевий воєвода.

Тепло й по домашньому відповіла кивком голови на привітання прибульця, згорьованим поглядом припросила наблизитися, присісти. Сама по­спішила до Каніти, допомогла скинути плащ, значуще глипнула на служок, щоб принесли царівні й вельможному скептухові ночви та рушники, аби вмитися, та чари з питним медом, – підкріпитися.

Ліподар відмахнувся від служниць. Присів край ложа біля пораненого, стиснув його долоню.

– Як почуваєшся, Удичу?

– Ліпше, – воєвода вимучив зболену посмішку. – Після того, як Данця промила рану трав’яним настоєм, кров одразу згорнулася, пере­стала цебеніти, а рамено немов задубіло. І біль пульсуючий, що штри­кав розпеченим пруттям у саме серце, аж в очах туманіло, теж попустив… Тепер видужаю, та ще при такому догляді. О, жона не дасть мені пере­дчасно з білого світу ізійти. Який раз з лабет смерті вириває-виря­товує. Вона в мене травниця, знає стільки, що й жриць-відунок за пояс заткне.

– Та годі тобі, чоловіче, розпатякувати. Ледве біль вгамувала, рану зшила та переповила, а він уже язиком меле. Вельможний скептух, либонь, не просто так серед ночі завітав. Хіба не відаєш, що коїться довкола. А ти просторікуєш, шляхетного витязя намарне за­тримуєш.

– Атож, атож, – спохопився гелон. – Як там... на заборолах? Я, було, втішився, бо коли ти живий, то надворітню башту не здали, і супостат у град не ввірвався.