2.20

20

До вечора ворогів остаточно відкинули. Щоправда, не раділи вже, як першого дня, але й не переймалися надмірною тривогою. До сарматів потрохи якось звикали. Призвичаїлися і до свого нового кривавого ремесла вої­нів-ополченців. Втомлено кректали, коли поступалися місцем на заборолі загонові-підміні. Раділи, що вистояли й досі живі, втішалися, що на­завтра відпочиватимуть у резерві чи виконуватимуть допоміжні ролі. І потрохи байдужіли, шкарубли серцями, розгублювали емоційність. Щодень неохочіше встрявали в балачки довкола казанів з вечерею, скупіше ді­лилися пережитим. Смерть, що роїлася довкола і щохвилі чигала на всіх і кожного, робила мужів неговіркими, стриманішими, попросту втомлени­ми. Гамували голод сякою-такою поживою і, загорнувшись у плащі, пада­ли хто-де, бо очі злипалися від перевтоми, бо все тіло нило, і сон-провалля поглинав одразу, незважаючи на те, що у вухах продовжувало відлунювати громоголосе ревище денної битви.

Каніта засинала, вивіркою згорнувшись на грудях Ліподара. У півсні-дрімоті ніжно шепотіла йому щось, а він втомлено усміхався, цілував її волосся, очі, і легшало якось на душі, і сумніви, страхи, тривоги відступали. І хотілося жити. І невідь-звідки бралася сила боротися, відстоювати право на життя.

Отак, у відчайдушному збройному протистоянні, і минали день за днем. Спливала перша седмиця облоги. Вичерпувався запас стріл, тятив, кістяних накладок на розшарпані від цілоденного використання луки. Ви­черпувалося терпіння: і в оборонців, і особливо в нападників. Їхні приступи порідшали, однак кожен черговий приступ відзначався дедалі зростаючою напористістю й лютістю.

Змарнілий, зчорнілий Ліподар збивався з ніг і ледь не розривав­ся на частини у намаганні встигати скрізь, особисто доглянути, що і як, дбати про несхитну оборону довжелезного заборола від ставу на рі­чечці Гелонці ген аж до веж Торгового посаду над річкою Ворсклою. Утім, не нарікав на долю. Зна­в, що найважче, найскрутніше зараз доводиться дружинникам Удича, які засіли в могутньому укріпленні Південних воріт. Вони відбивали найжорстокіші атаки, зазнавали найбільших втрат, не берегли себе, пролива­ючи кров і віддаючи життя за батьківщину. І трималися стійко, несхит­но, на смерть стояли суворі порубіжники з посульських і поліських осідлищ та їхній безстрашний воєвода.

Ліподар сполотнів та так і вкляк розгублено, коли джура приніс вість про те, що царевого воєводу поранено. Не второпав навіть спер­шу, про кого той веде мову, намагаючись перекричати приглушене ревисько на­падників.

– Як же це? – пропікав джуру звинувачуючим поглядом, так, ніби від нього єдиного залежало життя воєводи. – Що ж там коїться? Хто заступив його?

– Різанина там, скептуху. На кожного дружинника по п’ять знизу на­сідає. Не встигаємо скидати. Самі стоїмо. Таке коїться, що не до вер­ховоди. Удич послав тебе сповістити. Рік, вельможний скептух знає, що слід чинити.

– Знає?.. Звідки ж я знаю?.. О боги, що ж це коїться! – Ліподар рвійно скотився із валу, скочив у сідло першого-ліпшого огира. – Де Борита! До мене його! – рикнув на повен голос.

– Та ти ж послав його допомогти ополченцям утримувати стіну біля Торгового посаду, – відгукнувся котрийсь із бродників.

– А хто ж тут за мене? – Ліподар спантеличено роззирнувся.

Погляд привідці впав на сивоволосого кремезняка гелона, заможного колишнього дружинника Оснієвого. Сарматська навала змусила ветерана знову взяти до рук меч, а чималенький життєвий досвід і ратний вишкіл негайно вивищили старого вояку в ополченського тисячника.

– Арсавіре, очолюй воїв! Тримай постійний зв’язок через гінців з тисячником Боритою. Я до Південних воріт. Там зараз вельми сутужно. Дивись, не підведи.

– Осилю, – махнув рукою в броньованій рукавиці велет і обернувся спиною, не відволікаючись більше ані на хвилю.

Коні промчали наїждженими путівцями городища чвалом, мов вихор. 

Удич лежав на корзні біля підніжжя надворітнього укріплення, за­ціпивши зуби від болю. Рамено його навиліт прошив сарматський дротик. Жінки сполохано метушилися довкола воєводи, перетягнули рамено полотном, зупинили кровотечу. Тут таки товпилися і дружинники, щохвилі доповідали зблідлому привідці про ситуацію на заборолі.

Ліподар ускочив конем між жіноцтво, кинув комусь повід, припав до грудей пораненого.

– Як тобі, Удичу?.. Дуже зле?.. Тримайся.

– Пусте, – гелон заледве розціпив уста. Сподівався, голос його пролунає бадьоро, а видобув з себе болісний шепіт.

Ліподар кинув позирк на рану, співчутливо зазирнув у вічі соратни­ку. Здригнувся мимоволі, коли узрів у зчорнілих очах воєводи стільки насилу стримуваного болю, що ледь не вихлюпувався через край.

– Де ноші?! У терем його! Пошліть по цілителя. Джуро, прослідкуй. Головою відповідаєш за нього.

– Ні-і, – ворухнув язиком Удич. – Тут мушу... Не лишу ж їх...

Гелони нерішуче перезирнулися.

– Бігом, кому кажу! – прикрикнув Ліподар на джуру.

Турботливо притримав голову воєводи, вмощуючи його на ношах.

– Жити мусиш. Коли хочеш, щоб Гелон жив. Я поки тут за тебе... Ве­зіть його. Та хутчіше.