2.19

19

Піяли півні, розголошуючи про прихід нового дня. І ворушилися люди. Підхоплювалися. Хлюпали водою в обличчя. Шепотіли молитву. Снідали.

Людський мурашник за стінами Гелона теж зануртував. Кочівники поспіхом вихоплювали з казанів-триног захололі шматки конини, чавкали, давлячись і шнуруючи похапцем паски на обладунках. Реагуючи на покрики воєначальників, збігалися в купи, шикувалися в десятки та сотні.

Військові вожді родових кланів покірно всотували повеління Яги-цариці. Вона лютилась, била декого з дебелих мужів у пах, змушуючи корчи­тися і плазувати в ногах богоявленої, до горла винних приставляла меча, по­грожуючи. Амазонки вислуховували повеління цариці спокійно, з незворушно-хо­лодними лицями. Серед етнічних язигів-саїв – царського племені з розлогих кочовищ межиріччя Ілека, Ора й Урала – му­жів-воєначальників не було. Життям племені заправляло жі­ноцтво. Верховоди, жриці, матері-продовжувачки роду, жорстокі і граційні, не­наситні у владі і любощах, позбавляючі розуму і життя – чоловіче ополчення саїв корилося їм з фанатичною відданістю і містичним трепе­том.

Верховна жриця Яга прорекла: Гелон упаде, перетвориться на руїну, заросте кропивою і, поки сармати повновладно володарюватимуть у цих краях, ніколи не відродиться з попелища. Хіба можна взяти під сумнів слова богорівної? Чи знехтувати, ослухатися її веління? О ні, краще загинути в неї на очах, віддати своє нікчемне життя заради безсмертя роду.

Широким фронтом, скупчившись на ключових ділянках атаки на городище, сармати з першими променями сонця посунули на приступ. Попід стінами Гелона завирувала жорстока й безкомпромісна боротьба.

Хвиля за хвилею накочувалися загони степовиків. Ні стріли, ні ка­міння із пращ, ні горщики з палаючим віхтям не здатні були зупинити їхнє просування. Сарматське жіноцтво, яке володіло лука­ми незгірше за мужів, розпорошилося навпроти стін. Вогняний дощ па­лаючих стріл посипався на заборола. Частина просмолених жиром стріл вгрузала в дубових зрубах і з погрозливим шипінням палала. Частина перелітала через стіну й сипалася на голови, вози, навіси, гридниці й складські приміщення, розташовані в товщі пристінного валу та поблизу нього.

Тут і там всередині городища спалахували пожежі. У деяких місцях заборола починали обвуглюватися й тліти. Оборонці задихалися від кіптяви та їд­кого диму. Дим піднімався від рову, від стін, згущувався, перешкоджа­ючи ополченцям вести прицільний обстріл штурмовиків.

Ліподар звивався заборолом, нехтуючи власною безпекою. Хрипко кричав, віддаючи накази, перекидав найвправніших лучників з однієї ділянки стіни на іншу, вказував, де слід посилити обстріл, де закидати загату смолою і палаючим віхтям. Виби­вався із сил, однак бадьорив і воїв, і себе, розраджуючи напругу влучно вставленим слівцем-дотепом. Для нього, що пережив пекельний жах нищівно-вправних, вміло організованих і до деталей спланованих приступів македонських солдатів, сарматський приступ не зда­вався аж таким моторошним і продуманим. На разі він зумів завчасно завбачити й прорахувати наміри ворога, розставити в потрібних місцях людей, дати чіткі настанови. Не без задоволення-полегші помічав, що вої на заборолі не панікують, не сахаються вогню, не сходять із закріплених за ними місць, не припи­няють обстріл.

Сарматам не вдалося досягти пожежами безладу в городищі і на заборолах. Частина ополченців злагоджено і без зайвої метушні гасила вогонь всередині городища. Далебі, розгорітися пожежі тут не було із чого. Тактика кінних лучників під час наскоків степовиків навчила гелонів, надбузьких і наддніпрянських сколотів будувати хати на безпечній віддалі від градських стін, куди не долітають палаючі стріли. А окремі навіси, гридниці, тощо, охоплені вогнем, гасили хутко, організовано. Резервний загін опол­ченців під орудою меткого Борити тим часом порядкував на заборолах. Крекчучи від натуги, мужі вервечкою снували із кадовбами. Щедро поли­вали водою напільні стіни та вежі, завчасу перешкоджали вогню вгриза­тися в зруби.

А рів у місцях приступу, хай повільно, проте неухильно заповнювався лантухами з землею і трупами тих, котрі її безперервно підтягували. Голоси тисяч зливалися в суцільне ревище, від якого закладало вуха.

Сармати на власних шкірах відчули й збагнули, що захопити наско­ком могутній град не вдасться ні нині, ні найближчими днями. Гелони оборонялися стійко і з розумом. І одні лише підступи до града коштували нападникам чималої крові.

Гелон, заволочений їдкими димами, немов повитий грозовою хмарою, височів на стрімкосхилому плато між Ворсклою і вельми повноводною в ту епоху Сухою Грунню нездоланною твердинею.

У другій половині дня, коли сармати дещо схлинули, як їх вожді узріли, що приступ не дав сподіваного результату й от-от остаточно захлинеться, Ліподар спустився з заборола врешті-решт бодай трохи перепочити. Жадібно тамував спрагу, поливав зіпрілу голову джерельною водицею, а розігнувся й отер обличчя рушником – очі виокремили серед людської веремії підозріло знайому постать. Легка кольчуга, бага­то оздоблена сріблом, облягала в’юнкий стан. З пояса звисали меч і горит, туго набитий стрілами. З-під плас­тинчатого шолома зблискували іскристо-карі очі.

– Каніто? – Ліподар рвійно підхопився назустріч коханій. – Ти навіщо... тут?

Впала на груди молодцеві. Зволожила очі од щастя бачити його живим і пригортатися до його полум’яного серця. Ловила губи його і сама впивалася в них нестямно, пристрасно.