2.18

18

Здавалось, вночі на Гелон обвалився небозвід. За стінами, куди не кинь оком, мерехтіли світлосяйні зірки-багаття. Їх було наче справді не менше, ніж зірок у небі. Тільки моторошно й неспокійно чомусь ставало на серці від того диво-дивного видива. Надто вже полискували ті крихітні блискітки-вогники барвою крові. Вогнисто-червона роса на сповитій мо­роком землі виглядала зловіщо.

Серце сковувала якась незбагненна тривога. Удич гнав її, а вона, знай, не минала, розкорінювалася-розросталася, аж дрижаки мимоволі хапали. Сріблочубий воєвода, оперши вагу тіла на ратище, незмигно вдивлявся у ніч. Далебі, нічого путнього він розгледіти там не міг. Дружинники віддалік трохи спантеличено перезиралися, але порушити утаємничену самотність воєводи не наважувалися.

А Удич задивився не в простір – у час. Інтуїція, досвід, чуття бу­валого воїна підказували йому, що битва за Гелон може стати останньою в його житті. Думка ця не страшила, зовсім ні, здавалася на­віть емоційно знебарвленою, як щось геть стороннє і несуттєве. Перед очима пропливали боролища неспокійно прожитих років. Гай-гай, скільки їх було на його віку. Усіх і не пригадати. Розливається у очах сумовите тепло – він і життя своє дотепер, либонь, міряв не прожитими роками, а пережитими битвами. Звик. Сказано ж – царський воєвода. Жив. І радів життю. І ніколи й на гадку не спадало, що з літами завітають до нього отакі бентежні думки. Не вірив навіть, що загрубіле в походах і січах серце здатне пройматися отаким незглибинним щемом. І пощо, чому?.. Далебі, єдиного пояснення не існувало. А може, він просто не шукав його, боявся ворушити пережите, боявся усвідомити, що...

“А Чур отакій задумі-журі” – будився, немов зі сну. А думки проти волі наверталися на старе, і серце борсалося в тугому плетиві розду­мів. Згадував себе молодого, нерозсудливого і такого наївного. Як просто й гоже жилося йому тоді на білому світі. І радів життю, і ко­хав до знетями, до такого ж сердечного щему, щоправда не журливого, а хмільно-солодкого. Він – простий, спершу нічим не примітний з поміж інших парубійко – зустрів тут, у Гелоні, своє кохання, свою долю. Звідтоді, либонь, отак віддано й щиро, до самопожертви, закохався у це велелюдне, пульсуюче життям місто. Тут він звідав найвище щастя. Справжнє щастя, не показне, поверхневе, облудне, як в інших декого, справжнє... Тут обдаровував красуню-жону жагучими пестощами у безсон­но-хмільні ночі молодості, тут цілував і щасливо підкидав угору, до сонця, до неба, синочків-соколят, доньок-горлиць. Тут звив затишне кубельце, розможнів на службі в царя, обвівся чималими статками, челяддю. Звідси, зрештою, вирушав у далекі походи, громив ворогів да­леких і близьких, на свій, вояцький лад дбав про могутність царства, про славу й велич держави. І сюди повертався, стомлений ратною випра­вою, але й утішений. Завше поспішав повернутися, і всякчас вертавсь із перемогою. Ех,.. життя...

І тепер усе йде шкереберть, котиться в прірву, обіцяє перетворити­ся прахом. Прахом – він, родина його, град оцей, гелони, все-усе?..

Ні-і...

Крицею полискували очі воєводи, і погляд його вужчав, гострішав, немов вістря меча. І пік тим немилосердним поглядом безмір ворогів за стіною. І ледь чутно, проте виразно, твердо, повторював уперто оте своє: “Ні-і”. Він зріднився, вріс, розкорінився й розрісся нащадками-пагонами у цій землі. Святій землі батьківщини. То невже ж дозволить, попустить, щоб цю землю, і град цей, вирвали у нього з-під ніг. І плюндрували-споганювали, осиротілу, і душу землі витруювали.

Душа землі – то народ її, людність, напоєна материнськими соками, колосиста нива, одухотворена живильною енергією й поблагословлена на безсмертне існування. І оте життя з покоління у покоління, з роду у рід – вимір невмирущості душі землі, апогей її життєтворчої снаги.

Життя ще б’ється, пульсує в його серці. І поки живий – грудьми стоятиме він за життя. І в ім’я життя. Хай біснуються внизу вороги. Він не здасть їм Гелона. О, ні-і.

“Ні-і...” – долинуло до вух Ліподара. І молодця мимоволі пройняла дрож від незглибинної духовної сили, якою віяло від того притишеного відстанню і розшарпаного вітром гуку. Завмер на хвилю, скинув повні подиву очі на воєводу, закляклого на вершині башти. Знизу він схожий був на орла, що розпушує крила до злету. Порівняння вразило бродника. Він перевів подих і аж тоді передав вузду коня джурі, котрий у сум’ятті переминався з ноги на ногу край башти.

Обнялися поривчасто, як давно знайомі вої-соратники. Обважніло осіли, зіперлися ниючими від утоми спинами на шорсткий зруб заборола. Якийсь час мовчали, проймалися атмосферою тривожної задуми.

– Як тут? Одтрутили? – першим зголосився Ліподар, хоч, яко мо­лодшому, годилося б йому мати витримку й упоконену чемність по відно­шенню до старшого літами.

– Одтрутили... – відлунням відгукнувся Удич. Зітхнув. – Ех, хіба ж їх одтрутиш, щоб одразу і в неворіть. Завтра знову полізуть, наче та са­рана.

– Не давай їм загатити рів та приступити під стіну. Мої бродники от що зметикували... – Ліподар не без гордощів заходився оповідати про події і наслідки першого дня збройного протистояння. Воєвода слухав, кивав головою, світлів обличчям.

– Ліпо, скептуху. Самі боги-заступники привели тебе в наш град у цю лиху годину. Май і далі під невсипущим оком північну половину городища. У південній, вужчій, гадаю, триматиму лад, опираючись на своїх дружинників. Ех, як же бракує мені звитяжних богатирів царської дружини. Яка користь граду, що недолугий Дарута замкнувся з ними в Дитинці? От віриш, вдень така озлоба напала, що спересердя поскакав би і придушив того високородного вилупка, а тоді вивів вірну ме­ні дружину на стіни. Або зібрав у п’ястук, та поночі, прочинивши тихцем ворота, ударив у самісіньку серцевину поснулого царматського табору. Та пройшовся б навхрест з краю в край, толочачи кіньми й стинаючи голови. Ех, не варто й тішити себе пустопорожньою балачкою. Тут злютована дружина завше під рукою потрібна, а так... З ким уда­риш, якими силами, і кого забороло й ворота пильнувати лишиш? Ех... Як припече, підможеш мені робочими руками. Відбери в’юнких поселянок, отроків. Адже вже завтра, найпізніше опіслязавтра, цармати постука­ють мечами у ворота... Так-так, Ліподаре, трохи припізнилася твоя по­рада. Та й не стримало б їх і просмолене рам’я. Цармати погаласували та понаскакували то тут, то там, аж поки намацали доступніше місце. Що ж, ми обидва передбачали, що один з головних ударів буде націлено саме на Південні ворота. Тут широкий узвіз, легко при­ступити, а рів біля воріт звужений. Ото тільки загати рів та розтрощ брами – і можна пускати добірну кінноту. Не треба великого розуму, щоб розкусити кочівника. Був би я їхнім верховодою, теж, певно, чинив би так.