2.17

17

Ліподар залишився задоволеним оглядинами градської стіни. Збудова­но її було поперечними стовповими зрубами у п’ять ліктів завширшки. Середина зрубу засипалася глиною й суглинком для більшої міцності. А з внутрішнього боку стіну-зруб підпирав пологий вал, що вивищувався на двадцять ліктів від поверхні. Завдяки цій опорі неможливо було ані завали­ти стіну тараном, ані, розтрощивши котрийсь із зрубів, наміцно скріплених між собою підігнаними в пази колодами, наївно сподіватися прорватися через пролом у городище. Залишалося лише дертися крутим зовнішнім схилом валу на штурм заборола. Стіна Великого Гелона з рядом бійниць здіймалася увисочінь від підошви на добрих дванадцять, а від чубка валу – на п’ять метрів. Утім, до тієї стіни це треба було якось доступитися. Адже попід нею тягнувся широ­кий і глибочезний, мов яруга, ровище, якого ні конем не перескочити, ні підручним матеріалом нашвидкоруч не загатити. Мав бо углиб п’ятнадцять ліктів, а завширшки при дні – десять, а вгорі аж тридцять ліктів. Дно й схили рову густо всіювало гострозубе пакілля.

Через рівні проміжки стіна впиралася у стрімкі гостродахі вежі, де в мирний час вартували гридні. Нині у вежах Ліподар розставив добірних лучників, набраних із мужів, які заробляли на життя промислом хутрового звіра й уміли за двісті кроків без промаху покласти стрілою хохулю, бобра чи куницю в око, щоби не зіпсувати зайвою діркою цінну шкірку.

Решту дебелих, кряжистих поселян-ополченців, озброєних важкими ратищами й рогатинами, киями й сокирами, луками й пращами, довгими ловецькими ножами-кинджалами, двозубими вилами та наспіх перекутими на списи серпами й косами, а часто-густо ще бойовими ціпами та мечами, Ліподар, пам’ятаючи науку ольвійського стратега Каллініка, розділив на три частини. Кожна мала по черзі чатувати на заборолі, поки інші дві відсипалися, а під час штурмів підносили зброю й окріп, підмінювали в разі потреби знесилених соратників, перебували в резерві. На чолі опол­ченських сотень ставив бувалих у бувальцях побратимів, з яки­ми пройшов пекельний гарт на витривалість і мужність під час облоги Ольвії Зопіріоном. Розставляв передові сотні на заборолі помежи вежами, ходив, підбадьорував суворолицих широкобородих мужів і зовсім юних безвусих молодців. Повчав, як не ловити гав у стрільниці та як не висовуватися з-за заборола, щоб не отримати сарматську стрілу в горло чи в груди, і в той же час не відсиджуватися, перехиляти на ворожі голови казани з окропом, обопільними зусиллями підважувати й скидати вниз драбини, обліплені супостатом, кроїти з-під укриття ціпами, сокирами й мечами цибаті голови, тільки-но зауважуючи їх у прорізях зубчатого заборола...

До самого смерку не відав перепочинку, перевіряв і переперевіряв, чи належно підготувалися до грядущого боролища, чи всі затямили своє місце на заборолі і свої дії на тотім місці, чи готові ті, з кими не­забаром ділитиме ратні труди, до завтрашнього бою, чи сповнилися сер­ця їхні буєстю та відвагою. А й поночі не зміг заснути. Перевертався з боку на бік, силуючи себе перепочити, відтак заніміло сидів, незмигно втупившись поглядом у вогонь та сторожко вслухаючись у при­глушений, проте незмовкаюче-погрозливий гамір по той бік заборола. Згадував колишні січі і своє перше знайомство з язигами, коли п’яти­річним хлоп’ям, зіщулившись, нишк у сідлі за батьковою спиною, а батько гнав чвалом огира понад тинами й навідмаш рубав сарматів важким мечем, бризкаючи гарячою кров’ю на його сполотніле личко і білу сорочину...

Прокинувся з напівсну-дрімоти, коли плеча торкнулася шорстка мозо­ляста долоня. Рвучко підвів голову з колін. Зустрівся поглядом з очима Борити.

– Ліподаре. Цармати заворушилися.

У кілька скоків вибіг валом до заборола.

При вершині стіни вал закінчувався широкою, розрівняною, добре втрамбованою площадкою, на якій товпилися воїни. Звідси до вершини заборола можна було дотягнутися піднятою рукою, а його прорізі-бійниці знаходилися якраз на рівні грудей оборонців.

Ще тільки-но сіріло, проте в сарматському таборі панувало помітне пожвавлення. Били велетенські бубни-тимпани, деренчали дзвіночки, вищали сопелі. Різко й надривисто завивали старезні беззубі жриці, кружляючи в ма­гічному танкові у вогняному колі. Щедро лилася кров жертовних тварин. Сармат­ські вояки куштували жертовне, впадали в дикунський екстаз, розма­хували зброєю.

Пожовуючи жовнами, гелони понуро споглядали, як у стра­хітливих муках умирають на похідних вівтарях чужинецьких чорнобогів сородичі-бранці. Те видиво устрашало, пригнічуюче діяло на психіку, чого, власне, і домагалися жриці.

Проте живильним гуком, що бадьорив дух і запалював серця ненавистю, лунав над заборолом дзвінкий голос Ліподара:

– Дивіться, братіє! Не відвертайте очей, зріть і карбуйте у пам’яті, яку злую наругу чинять погані над вашими кревними. Отак і з ти­ми буде, хто духом слабкий, чия рука здригнеться в боролищі. Вірю, немає серед нас таких, заячесердих. Вірю – і присягаю у серці своїм жорстоко відомстити зайдам за кров сородичів, за сплюндровану, попалену вітчизну. За кров – кров!.. Хто зі мною у цій праведній клятві, у кого серце відважне, а дух не відає страху й сум’яття – присягайте! І нехай на власних шкурах пізнають загарбники лють гелонів!

– Да буде! – оборонці грізно вдарили сокирами й мечами об щити.

На обрії зазолотилося сонце.

З пишно декорованої юрти, оберненої входом до сонця, пружним кроком виступила Яга. Здавалась богинею в плащі-накидці з людських скальпів, пофарбовано­му начервоно, і золотій масці на обличчі. У промінні сонця золотий лик Яги спа­лахнув сліпучим сяйвом.