2.16

16

Цар залишився невблаганним. Півтори тисячі дружинників, які зуміли вирватися живими з битви на Вовчій річці, розташувалися на стінах неприступного Дитинця. Єдине, чого домігся Удич у царя, була переда­ча під його провід трьох тисяч воїв, завчасу стягнених воєводою з північного порубіжжя та сусіднього Посулля. Полк одразу ж рушив до Південних воріт – головного в’їзду в столицю, – навпроти яких уже скуп­чувалися добірні сили язигів.

Прелют і Сівр з дозволу царя наглухо зачинили посади, щойно зрозуміли, що в борні з сарматами мають розраховувати лише на стійкість і злютованість своїх посадських ополчень.

Разом із Удичем залишив Дитинець і Ліподар з чотирма сотнями одчайдух-бродників.

– На тебе, достойний скептуху, єдина моя надія. Та що там моя – усіх гелонів, залишених царем у час лихоліття напризволяще, – довір­ливо й скрушно рік воєвода, правуючи конем обіч Ліподара. – Цармати задумали взяти Гелон у кліщі та наскочити з двох сторін. Те на власні очі бачили з заборола Вістової башти й тепер знаємо напевне. Східна стіна, сам знаєш, їм не по зубах. Бо широкоплесу Ворсклу конем не перескочиш, а на берегові урвища й крутопаді хіба лише якийсь безго­ловий бовдур зважиться дертися, не боячись передчасно скрутити собі в’язи. А однак, розставив на заборолі понад Ворсклою зоружене з цар­ських зброярень градське ополчення Дитинця. Дев’ять сотень мужів – упораються. Та й царські дружинники в разі потреби на підмогу приспіють. Залишаються Північна і Сколотська стіни.

– Підступи до Сколотської стіни утруднюють заплавні мочарі Груні. Мислю, кочівники туди не вельми охоче сунуться. Інша річ – Пів­нічна стіна. Там і нападнику є де розвернутися, і діброва поряд – рубай ліс та гайда на приступ.

– От і я так гадаю, скептуху. Південні ворота та стіну понад Грунню можемо оборонити не так числом, як вправністю оборонців. Певен – з трьома тисячами воїв я дам раду, коли б навіть довелося відбивати приступи і тридесятитисячного юрмиська супостатів. На твої рамена, скептуху, коли зволиш, ляже тягар оборони Північної стіни. Уперше побачив тебе – безстрашного, всього в крові, чорного від кіптяви – на напіврозвале­них та встелених трупами македонян стінах Ольвії, коли Осній, яко союзник царя Арсака, привів туди гелонську дружину. Таким і запам’я­тав тебе. Тож певен – упораєшся, коли візьмешся керувати обороною сеї стіни. Дам під твою руку достоту мужів, кого вдалося зібрати в ополченські сотні й сяк-так озброїти. Шість тисяч ратників – це не абищиця. Далебі, можуть встати плече в плече вздовж заборола й умерти – але не дати супостатові прорватися в городище. А якщо поміж ними стануть твої звитяжні бродники, а найпаче ти сам – за Північну стіну я буду спокійний. Неволити тебе я не владен. Коли ж прохання Удича від імені всього збіглого й градського люду тобі не байдуже, то прошу, допоможи мені й гелонам відстояти стольний град.

Ліподар стримав старшого літами воєводу від поклону в пояс.

– Не на те завернув я з бродниками до Гелона, щоб відсиджуватися за спинами царських дружинників, коли довкруж кипітиме люта січа й щедро литиметься людська кров. Воля вмираючого Оснія священна для ме­не. Обіцяв йому, обіцяв і тобі, воєводо, що живота не пошкодую, боронячи Гелон від царматської навали. Не заради себе й лади моєї залишився тут, хоч міг податися за Бористен до орачів і уникнути подальшої борні зі степовими войовниками. Розважив у серці, як упа­де Гелон, не мине спустошлива навала і надбористенську Оратанію. А ви­стоїть, відкине заброд геть, звідкіля з’явилися, обійде біда-лихо­ліття стороною сколотські україни: не палатимуть села, як двадесять літ тому від царматського наскоку палало моє рідне сільце, не встеляти­ме землю білими тілами люд наш, як встелили мої родовичі, не питимуть їхні очі чорні ворони, як у мого вітця й неньки випили, не ридатимуть ридма дивом врятовані сироти, як я малий колись невтішно ридав, бредучи-блукаючи, куди ноги вели, понад річечкою Очеретянкою до да­леніючого за небокраєм Бористену. Знай, Удичу, зумисне залишився тут дожидати язигів, щоб купно з тобою та хоробрими мужами-гелонами збити пиху з зухвалого супостата й одтрутити тих, хто надщербить ікла об міць Оснієвого града, геть за обводи Гелонії й Скіфії. Я маю кланя­тися тобі в пояс, Удичу, за честь і велику довіру стати там, де най­важче, де бути найзапеклішому боролищу. Покладайся на мене, воєводо, і будь певен – осилимо! Мусимо осилити, коли станемо раменом до рамена на заборолах... А як не судиться кому з нас двох дожити до перемоги, то поляжемо з честю і славою в січі, як і личить справжнім мужам-воїнам.

Витязі обнялися.

За їхніми спинами глухо заскрипіли важкі засуви воріт Дитинця, немов підтверджуючи, що шляху назад не існує. Утім, завертати з обраної путі було вже запізно. Сармати готувалися йти на приступ.