2.15

15

Великий Гелон займав простір високого вододільного плато між повно­водною Ворсклою та верхів’ям річки Суха Грунь. Поверхня плато не бу­ла рівною, її розтинали кілька яруг, лощини й про­моїни. Ярами й лощинами жебоніли струмки. А на дні найбільшої яруги, котра розділяла плато на дві нерівні частини, від місця злиття трьох джерел текла собі затінком до Груні невеличка річечка, ласкаво прозвана тутешніми осельцями Гелонкою.

Спрадавен довколишніми землями володіли будини. Населяючи край неозорих борів та дібров, жили вони переважно мисливством та рибаль­ством. Ліси щедро дарували і хутра, і шкіри, і м’ясо, і деревину, і луб’я, і зілля, і мед, і ягоду, і гриби... – словом усе, чого потребує людина. А окрім того, будини відали і землеробство, ра­лили ниви на випалах, сіяли просо, жито й полбу, закладали при потічках на узліссях весі й невеличкі городища, чинили рукомесла. Жили, як усі. Аж поки на півдні не згустили­ся чорні хмари.

Першими в Поворскля з худібкою і сяким-таким добром на возах по­тягнулися втікичі-сколоти з Потясминської україни. Шукати ліпшого, безпечнішого осідлища спонукала їх поява скіфів у Причорномор’ї.

На високому урвистому мисі при злитті Груні й Гелонки втікичі згородили укріплену твердь і стали першими насельниками безлюдного до того плато. Будини, яким належала ця земля, не перечили, була бо незайманщиною, а простору достоту вистачало усім.

Ще за пам’яті перших відселенців, з Приазов’я й Сіверського Дінця під дедалі зростаючим тиском скіфів насунули в Поворскля й облюбували довколишню місцину могутні гелони. На опір нечисленних будинів вони не зважали. Зі зброєю в руках освоювалися-обживалися в новозахопленій займанщині. Де було розрізненим родовим ополченням лісови­ків будинів тягатися зі злютованими кінними ратями тих, кого давньогрецький історик Плутарх не без підстав величав “найбільш численним і войовничим коліном кіммерійців”[1].

Мала частина будинів скорилася й залишилася і далі сидіти в родових весях, поступово розчи­няючись у гелонському етнічному масиві. Нескорені ж відкочували-розпорошилися серед споріднених родів по борах від Сейму до Оки, Мокші й Унжі. Гелони прозивали їх чорножупанниками, сколоти – лаптеногими, а ольвіополіти, нажахані оповідями про їхні дикунські покони, узагалі нарекли тих диких лісовиків андрофагами, цебто людожерами. Про людожерські звичаї лаптеногих бувальці з крамом у весях на Мокші й Оці оповідали чимало всякого. Поклонялися вони лісовій богині Мокошь – хазяйці лісових, озерних і болотяних духів-вил; зі страху перед ними мешкали покотом цілими родинами у довгих укріплених землянках або в ізбах, закріплених на деревах на висоті людського зросту, куди не досягали снігові завії, весняні водопілля й зграї виголоднілих хижаків. Коли напущений прогніваною Мокошь ведмідь-шатун надибував на такі весі – за поконом відкуповувалися від злих сил, спроваджуючи по жеребу власних дітей на болота й у нетрі, а довгими зимами, коли самі вигибали з голоду, дійсно, відносили дітям Мокошь лише запечені кісточки, бо плоть роду ділили межи старшими задля виживання роду. Баби ще понароджують – з буденною байдужістю розтлумачували чужинцям свій покон, за яким третину діток мали пожерти моровиці, а іншу третину – поглинути духи довколишніх нетрищ. Того й плодилися без стриму, повсюдно практикували снохацтво, ініціації з пусканням по кругу, макошині плясанія й звичаєву демонстрацію влади згвалтуваннями, а в лайці кожен найперше погрожував кревним і сусідам прилюдним гвалтом та урезонював неслухняну молодь ритуальним окриком-констатацією того, що топтав і є вірогідним батьком будь-кого з дітвори жінок весі.

Лаптеногі взимку замерзлими річищами-путівцями прикочовували з довгими караванами саней-волокуш на мінові торги до орачів і гелонів, де за безцінь вимінювали коштовні хутра, шаблевидні ікла невідомих диво-звірів, жмені самородного золота, а також дівчат-білявок, викрадених чи виміняних по сусідських весях. Того й багатів Гелон від року до року, що тутешні перекупники наварювали вдесятеро, коли взимку набивали комори й скотниці привізним крамом, а по весняному водопіллі, коли водою прибували елліни, сінди, перси і арамеї, перепродували їм хутра і білявок по ціні добротних боспорських обладунків, візерунчатих золотих пекторалей і ритуальних чаш з міфічними рельєфами, іншого парадного узолоччя, тлустих скіфосів з хіоськими винами, сувоїв паволок і пурпурів із далеких торжищ Фінікії й Вавилонії. 

Метикуваті сколоти торгували на межирічному плато між Ворсклою та Грунню віддавна. Тому то з тутешніми сколотами прибулі гелони залагодили миром. І пари десятків років не спливло, як нав­проти сколотської тверді й розлогого майдану-торжища на трьох найстрімкіших мисах, що круто обри­валися до широкоплесої Ворскли, виросла міцна гелонська твердь. Минуло століття мирного співіснування й розбудови-розквіту Гелонського царства. А потім у Причорномор’я вдруге нахлинули скіфи, остаточно витіснені з Передньої Азії мідійцями. Не прості кочівники – царські скіфи – народ-армія, який звик панувати над іншими народами й жити із данини й щедрих відкупних дарів-приношень. Постала нагальна потреба обо­ронити довколишню людність і її найбільше багатство – худобу – від зазіхань войовничого південного сусіда. Саме тоді на південних обводах Гелонського царства закладено нездоланну оборонну мережу укріпле­них городищ. Саме тоді гелони й сколотські відселенці об’єднали зу­силля й огородили панівні висоти вододільного плато між двома твердями ровом і стіною, чим дали початок Великому Гелону – неозорому городищу, яке батько історії Геродот, наслухавшись розповідей ольвійських купців, з захопленням описав як “дерев’яне місто”, вражено зазначаючи, що в ньому, на відміну від кам’яних міст Еллади, “міська стіна висока і поспіль дерев’яна. З дерева збудовані також садиби й святилища”.