2.14

14

Наступного дня сигнальні дими потовстішали, набрали багряного від­тінку. Сигнал переказував, що порубіжна застава розпочала нерівну битву з сарматами.

В усі ворота Великого Гелона денно і нощно вливався потік поселянського люду з їхнім нехитрим скарбом. Із укріплених городищ-засічей північного порубіжжя, що захищали край від розбійних набі­гів білявоволосих чорножупанників-меланхленів, підходили допоміжні за­гони дружинників. Людський натовп не меншав ні вдень, ні вночі, тож ворота доводилося тримати відчиненими цілодобово, незважаючи на ризик. І царевич, і воєвода розуміли: чим більше люду укриється за стінами Гелона, тим швидше, по навалі, відродиться життя в долині Ворскли. А отже, підніметься з попелища могуть царства.

Наступного дня, незважаючи на лихоліття, врочисто ховали Оснія. Дарута повелів готувати вітцеві могилу на родинному могильникові цар­ського роду, який знаходився неподалік, у кількох гонах від града, на просторому кряжистому плато. Удич відмовив, зумів переконати. Спох­мурніло зиркнувши зранку на сигнальні дими, царевич знехотя погодився погребти Оснія всередині града.

Довго і старанно підбирали місце, гідне царської особи. Зрештою воєвода, а переймався похованням він, а не набундючений, хворий з перепою Дарута, вибрав найвищий пагорбк неподалік Південних воріт.

– Отут, – показав, притупнувши ногою. – Отут, на видному звідусіль місці. Щоби всяк, хто прибуває в Гелон, найперше бачив і вклонявся царському курганові.

Дарута завагався на хвилю, збрижив чоло, знехотя кивнув головою на знак згоди. Не вельми хотілося ділити стольний град з батьком, хай і мертвим. Однак висуватися за стіни Гелона й волочитися з ним деінде під носом сарматів царевич побоявся.

Після освячення пагорбка жертвоприношенням, смерти заходилися ко­пати склеп. Навкруги хвилями розкочувалися плач і голосіння. Довкола гробокопачів широким зімкнутим колом вишикувалися дружинники царя. Вони, на відміну від простолюду й жіноцтва, нічим не виказували жалю за полеглим. Перегукуючи причитання, хором витворювали монотонну скорботну ноту. І раз по раз розмірено вдаряли мечами об щити, про­щаючись з привідцею на свій, вояцький лад.

Ліподар з зацікавленням приглядався до поховального обряду гелонів. Було в ньому трохи від сколотського звичаю. А ще більше, либонь, було від скіфського. Воно, звісно, й не дивно. Гелони, ще як перебували у складі степового кімарійського союзу, не одне сто­ліття сусідили з передкавказькими скіфськими племенними союзами палів та напів, тоді ще, до об’єднання їх царем Партатуа під єдиним і грізним іменем сакасаї. З іншого боку, в обряді проводів небіжчика зримо вирізнялися і не властиві кочівникам орійські риси, і самобутність гелонського етносу, давно виокрем­леного з архаїчного спільноорійського пласту.

У глибокій, просторій поховальній камері, уособленні лона Матері-Землі, вправні смерти-теслі шпарко закладали дубовий зруб. Будували справжню опочивальню, незгірш тієї, в якій цар спочивав за життя. Долівку і стіни зрубу обшивали гладкими дошками. Поверх них розвішува­ли узорчаті килими. Усе якнайліпше чинили, щоби царю сподобалося йо­го нове помешкання.

Осній, – навощений, зодягнутий у позолочений наборний панцер і каптан соболиного хутра, зі щедро інкрустованим золотом парадним мечем уз­довж лівого стегна, із затиснутою у долоні на грудях грудочкою крейди, – лежав у видовбаному з дубового стовбура човні-саркофазі.

Члени царського роду, поважні вельможі, знатні купці, тиуни-урядники, старійшини ремісничих об’єднань скорботно прощалися із царем, аж поки смерти не підготували зруб до поховання. Потому, як посипали долівку розтовченою крейдою, щоб злі духи не могли підступити до небіжчика, саркофаг із царем почали поволі спускати в погребальну камеру. Жерці затягнули прадавній прощальний гімн:

Сповзай в оцю Матір-Землю!

Неосяжну, доброзичливу Землю!

Вона – юнка, ніжна, мов вовна,

Для того, хто дає винагороду.

Нехай захистить вона тебе від небуття!

Обіч човна-саркофага поклали двійко списів, сагайдак з луком та стрілами. У ногах, у західному закутку зрубу, у тацях, горщиках та амфорах склали їстівні припаси. І відступили, завмерли на хвильку, прощаючись поглядами з тим, хто протягом довгого життя був для них головою, був царем їхнім. Тихо підходили суворолиці дружинники-соратники цареві, порубцьовані багатьма шрамами. Хто кидав у могилу на згадку про себе золоту чи електрову прикрасу, хто магічну бусину, хто вістря стріли чи інший оберіг, чи грудочку крейди, чи прос­то жменьку святої батьківської землі, а хто лише скупу сльозу ронив й зажурено відходив, поступаючись іншим.

Прощалися.

А як попрощались, воєвода кивнув головою смертам, щоби перекрили зруб міцною дубовою крівлею. Аби й щілини не залишилося, бо мертві най не повертаються безплотними духами у світ живих.

А довкола пагорбка люд уже стелив рушники, скатертини й ряднини. Готували­ся до тризни.

Розстелили й на дощатому перекритті над поховальною опочивальнею Оснія – розставили щедрі наїдки для Дарути, Удича, Ліподара й чільних гелонських вельможів. Прислуговувала мужам на поминальній трапезі старенька, зсохла жона Оснієва – старша жона, ца­риця-мати.