2.13

13

Лишень як добряче вимок, відпарився, змив із себе кров і солоний піт битви та пил далеких доріг, перевдягнувся у чисте і запашне, Ліподар відтерп душею. Почувався помітно збадьореним та звеселілим. З водою змив із себе три­воги, гризоти, страхи, надмірне нервове і фізичне напруження остан­ніх днів. Випарив із себе непевність у будуччині, заусміхався, заяс­нів ликом.

А от Каніті парка гаряча купіль на користь, здається, не пішла. Відсвіжіла, зарум’янена, проте і далі осмутніла й зажурена, царівна тихо опустилась край ложа й похилила голову. На наїдки навіть не глянула.

Ліподар відклав гребеня, яким саме намагався розчесати спутане волосся, й опустився перед коханою навколішки. Узяв у долоні її змарніле, схудле, різкіше окреслене, проте таке ж пре­чисто-красне личко, запитливо зазирнув у очі. Пригорнув до грудей. Шорсткою долонею воїна, що звикла до меча, якомога ніжніше заходився розгладжувати-розпушувати довге волосся коханої. Вди­хав його аромат. Аж очі приплющив.

– Чебрецем і любистком пахнеш, – гаряче прошепотів їй у вуш­ко, пестячи його губами. – Як тоді, у нашу першу ніч. Пам’ятаєш?..

І знову зорив-зазирав у бездонні плеса її великих карих очей.

Сумовито усміхалася, мружачись. Відпихала його від себе.

– Що з нами буде, Ліподаре? – остуджувала запитанням. А з очей самої туга мало не вихлюпувалася сльозами. – Що з матусею моєю буде, з братом?.. Зі Скіфією?.. Немає більше кому захистити-оборонити їх. Зляг батько в січі, – і наче сонце згасло. А я й не відаю: чи знайдеться кому провести його до пращурів, як от гелонського царя, чи тіло його потопчуть коні ворожі, очі ворони повипивають, кістки звірі розтягнуть, а дух повік спокою не знатиме, чорними ночами ту­житиме-ридатиме, сичем над полем кружляючи... Страшно мені, Ліподаре. Плакати хочеться. А немаю вже сліз, геть усі повиплакувала. Сердень­ко тугою крається. Що з нами буде, коханий мій? Чому не втікаємо звідсіля кудись подалі від ворогів, котрі смертей наших жадають? Адже дій­дуть вони сюди, серцем чую, дійдуть, за день-два під валами стояти­муть.

Заспокійливо й ніжно цілував її осмутнілі очі, дражнив цілунками трепетні дівочі уста. Свою впевненість і снагу переливав поглядом у довіру її очей.

– Нема нині безпечнішого місця, як за цими неприступними ва­лами і стінами. Повищерблять об Гелон цармати всі свої зуби. А ми помсту чинитимемо. На стінах, разом з дружинниками Удича й градським людом. А по тому, як відтрутимо їх, ось послухай, що спало мені оце на гадку, потому поскачемо в Арту. Там зберемо зі сколотів і бродників рать та поведемо її в Сай на підмогу Агарові. Чуєш? Та виступимо разом супроти язигів, як перед тим супроти македонян виходили. І потнемо їх, і потопчемо, і витуримо геть далеко за межі Скіфії. А там поклонимося могилі велеможного царя Арсака. І родом усім, – і неня, і брат твій буде із нами, і дружина вся, – справимо тризну та насипемо височезний курган. Як у діда твого Атея. І ніхто більше, жоден ворог на всім білім світі не відважиться загрожувати нашо­му щастю.

– Справді? – світліла обличчям Каніта. І туга в очах її змінювалася хвилюючою, зворушливо-наївною радістю.

Йняла віру коханому. Уподібнюючись спраглій дощу землі, жадібно всотувала в себе впевненість його речниці. Вірила їй, бо не могла не вірити  й о г о  словам, бо зболена душа жадала вірити в щось світле і щасливе.

Переймалася його впевненістю, його силою й обеззброюючою ніжніс­тю... Жагою його, від якої топилося серце солодкою бентегою.

Не відтручувала уже. Жадібно, спрагло відповідала на поцілунки. Зітхала розпалено, знесилено запрокидуючи голову. Підставляючи його вогнистим, пристрасним поцілункам підборіддя, шию, розбурхано зри­наючі, налиті жаданням перси... Туге тіло жіноче, прив’яле, присохле без ласк мужа, зі сліпою, самовідданою і самозреченою любов’ю та пристрастю горнулося до коханого. Від легких, умілих доторків його втрачала розум, розчинялася в безмежному морі неги і насолоди. Піддава­лася, шаліла від можності лада й од надміру ніжності його. Розцвіта­ла, розпускалася пелюстками жіночності. Забувала про все на світі з ним. Намагалась і прагнула увібрати в себе увесь сердечний вогонь його. Град не сьогодні-завтра обступлять незчисленні вороги, і хто зна...

Кохала, не замислюючись про грядуще. Як лише здатна кохати жінка – кохала. І життя, свою долю жіночу, міряла не роками і днями, а хвилями от такого от всепоглинаючого щастя. Найвищого, найсокровеннішого. І через те, либонь, так нетривкого і швидкоплинного.

...Заледве пересилила себе, заледве змирилася, випустила лада зі своїх обіймів, коли за дверима опочивальні нарочито голосно загупали чобітьми й прокашлялися.

– Повелитель Дарута запрошує скептуха орачів на раду ліпших мужів града! – приглушеним баском сповістив хтось з-за дверей і, пересту­пивши з ноги на ногу, по хвилі знову зашкрібся, увійти однак не на­важуючись.

– То чи є на те хіть скептуха? Що-м переказати мушу, як запи­тають?

– Іди собі, – Ліподар знехотя підвівся зі збуреного любощами ло­жа. Натягнув штани. – Іди... Зараз вийду.

Оперезався поверх сорочки широким бойовим поясом, до якого були припасовані меч, кинджал, точило і похідний ритон. Нахилився, надов­го припав до уст коханої, підпухлих від шквалу пристрасних поцілунків.

– Дочекаєшся мене? – лукавими й грайливими вогниками очей зазирав у її бездонно-глибоке карооччя. – Не заснеш?