2.12

12

“Гелони, – згадував Ліподар повчальну повість низового отамана Вернидуба, котрий з п’яти літ замінив йому і батька, і неню, – суть орійського кореня, як і сколоти, хоч і визнають прабатьком своїм не Ора, а Ліпа – найстаршого сина Триглава. У прадавні, ще доскіфські часи, Орові внуки землю орали, а Ліпові над морем корів та кіз пасли. Можні були, бо тоді, подейкують, земля мало збіжжя родила, а худібку щедро примножувала. Вельми можні. І владу над іншими степовими племенами тримали. А купно звалися кімарії. І от прийшли скіфи – і пог­ромили рать кімарійську. Зійшлися тоді царі степових кімаріїв на ра­ду, один-одного питаючи, як далі жити-бути та чи боротися зі скіфами, чи піддатися їм. Ото думали-гадали, а на раду не стали. Зате пересва­рилися та заледве зопалу не порубали один-одного. Відтак розійшлися-розбрелися кожен з племенем своїм. Одне коліно подалося на полудень уздовж Колхіди стезею, протоптаною ще за роки набігів на тамтешні царства, та сіло по той бік гір. Інше коліно, котрі нині агатірсами[1] прозвані, сіли на горбах та в лісах за Тірасом. А чільне пле­мено кімарійське, найчисленніше й найвойовничіше, ще довго скіфам низовими долами не поступалося. Та зрештою відтіснили їх скіфи з бе­регів Меотиди на північ, у верхів’я Младани[2], Орскли, Сули, за стіну непрохідних чорнолісів. Ото гелони й осіли в краї лісовиків-будинів[3]. Тамтешніх чорножупанників[4] кого прогнали на північ, у Посейм’я, а кого до покори присилували та й сіли поміж ними. А зі сколотами поорсклинськими мир і союзний ряд уклали. Відтоді живуть купно в граді одному, а всяк сам по собі. Бував я там, коли ольвіополітських гостей оружно супроводжував. Порозумітися можна, далебі ми одного кореня з ними, хоч говіркою гелони вельми схожі на агатірсів. Воно й не дивно, зважаю­чи, що колись тоті агатірси в гелонів у пастухах не одну сотню літ ходили. Царя свого мають, не скіфського. І скіфам полюдного щовосени не звозять. Були можними – і можними залишилися. Добрі вої, храбри, єдині бо суть. Ось, коли б і сколотські князі зібралися та на раді обрали з поміж себе достойного на царя – бути нам окремішнім племе­нем, а не данниками скіфськими. Так того від наших не дочекаємось. Сколотські велеможі сито живуть, царям Саю чоботи лижуть, дари під­носять, аякже, від їхньої-бо ласки черева тужавіють та статки примножуються. Скептухами себе величають, дідівські покони топчуть, канчуками чужим научаючи, вільного родовича-оратая тиснуть. Ласкою їхньою вся моя спина порубцьована. Аякже, синку, від доброго життя ще ніхто у бродники ізгоєм із роду не втікав. Тут, хай і з мечем на поясі, зате воля. Навіть у царських скіфів у приказку увійшло: вовка до упряжі, а герра до покори ще ніхто не присилував. А от в Потясминській україні... Ех...” – а більше до оповідей про гелонів Вернидуб не вертався. Не до них було...

І ось стольний град Гелонії розкотистим велелюдним гамором зус­трічав в’їзд Ліподара.

Крізь прочинені навстіж Південні ворота у град плив людський потік. Круторогі воли заледве тягнули довжелезні вози з болотною та озер­ною рудою, а чи з бурими залізняками, з деревним вугіллям, із дубовими колодами та брусами, з сіллю та содою, із в’язками шкір, з вощиною і кадовбами із медом, з сувоями натканого за зиму полотна, з геть усім, чого потребував, і що можна було збути в стольному граді. Вози градських ремісників тонули в масі поселянського люду. Людність най­ближчих до Гелона селищ, тільки-но запримітила на обрії сигнальні дими, з майном та худобою поспішала укритися за високими стінами столиці. Їхній потік заполонив увесь гостинець. А що не було йому кінця-краю, дружинникам довелося розчищати собі дорогу лайкою та нагаями.

– Тримайся обіч, бо ще згубимося в цій веремії, – Ліподар підба­дьорливо підморгнув Каніті.

Південні ворота нависали над вершниками монолітною скелею. Доводи­лось броднику бувати і в Ольвії, і в Саї, а мусив визнати, що укріп­лення гелонських воріт, дарма що дерев’яне, нічим не поступалося їх­нім. Самі ворота нагадували пащу велетенського звіра. Але й вони ниш­кли під зрубами масивної надворітньої башти у два поверхи, з двома рядами бійниць та високим дощатим дашком. Надворітня башта дужо випиналася над валами града, міцно вростаючи в них раменами. А ще в стіни, зрублені із морених дубів, над якими ні вогонь, ні вода, ні сам час не владні. Знизу, де товпився прибуваючий люд, баштові зруби облицьовували плити пісковику, старанно підігнані одна до одної. Через те здавалося, що і ворота, і башта покояться на кам’яному, скельному фундаменті в зріст людини. Облицювання тягнулося вглиб зяючого півтемрявою провалля входу. І закінчувалося біля внутрішньої брами, за якою вхідний путівець розбігався вусебіч мережею вулиць і вуличок.

За воротами лежало велетенське, довільно забудоване оселище. Просто­ру вистачало всім, хто лише мав охоту мешкати в граді, а не поза ним. Однак чисельно тут переважали оселенці, закабалені царем та велеможами, дворові люди, раби-смерти. За високими стінами, під пильним оком тиунів[5], їх можна було повсякчас тримати в покорі й щонайбільше визискувати. Власне, і тіснилися вони в своїх убогих напівземлянках всередині града лише взимку. Влітку ж орали землю в долині Ворскли та вигулювали в буйнотравних заплавах царські череди. Ловили рибу до столу царя і дружини, рубали ліс, копали руду, чистили та поглиблю­вали рови, міняли струхлявілі зруби. О, роботи для смертів вистачало. А втікати від визиску царевих тиунів не було куди. Як утечеш, коли в граді на тебе чекає жона й купа дітлахів. А втечеш з ними, – чим про­годуєш, де притулишся? Жоден рід не прийме до себе чужого, ізгоя, на якому лежить прокляття богів. Всяк волен убити, чи перетворити на ра­ба такого. То ж ліпше хоч смертівське життя, як ніякого.