2.11

11

Припали, повростали тілами в землю. Лежали на узліссі перед самим носом ворожого стану, здавалося, цілу вічність. Хвилини спливали, мов знехотя. Після нового запливу холод пробирав до кісток, аж синіли губи й рябіла шкіра. А поворухнутися, видати свою присутність не сміли. Від того залежали не лише їхні життя. Від того, вірили, залежить майбуття Гелонської україни, а отже, либонь, і всієї Оратанії.

Припали, вросли тілами в землю, терпляче чекали, поки кочівники вгомоняться, поснуть, розморені бузою та втомою. Примічали, що і як. Стиха раділи баченому.

Сармати, певні власної сили і непереможності, полінилися виставити пообіч стану чати. Власне, чого, чи кого мали боятися у день, ко­ли силу Скіфії було розгромлено, а царя її повергнуто богорівною Ягою. Язиги пирували та впивалися видовищем кривавого жертвоприно­шення. Поснули ж далеко за опівніч, коли край неба почав сіріти.

Й аж тоді швидкими безшелесними тінями бродники вислизнули з лісу.

Більше половини похідних коней кочівники за звичкою, виробленою упродовж століть боротьби за виживання у степу, де не відають пощади до слабкіших, тримали всередині стану. Інша частина, а ще табуни, захоплені в Скіфії, вольготно бродили понад берегом Вовчої, залишені на підлітків-табунників.

Щокожен другий бродник вважався в задрузі досвідченим коно­крадом. Цього навчало непросте порубіжне життя по сусідству із царсь­кими скіфами. У неспокійному степу без меча ще можна було вижити. А от без коня в степу на тебе на кожному кроці чигала вірна смерть. Як от зараз.

Бродники прокралися до річки, обійшли стороною поснулий стан. Без шуму перерізали горлянки зморених дрімотою пастушків, тихо, поволеньки відганяли табун подалі від ворогів. А там вихопилися на впійманих рисаків і, оточивши півколом, погнали табун у воду.

Розбуджені тупотінням, кочівники миттю збагнули, що коїться. Погрозливо галасаючи, вони вискакували на коней і кидалися навздогін невідомим зухвалим крадіям. Однак час було згаяно. І поки перші язиги домчали до води, бродники вигулькнули на протилежному березі й шпарко погнали поперед себе кількатисячний табун уздовж узлісся.

– Здогнати! – процідила крізь зуби Яга.

Але здогнати конокрадів виявилося справою не простою. Поки передня лава язигів перебиралася вплав через Вовчу, табун набрав розгін і вже ледь-ледь виднівся на горизонті. Там, на обрії, де ліс і степ зливали­ся з небом, табун ненадовго призупинився. І аж за хвилину по тому, як відбиті коні знову припустили чвалом, язиги збагнули, як легко оті “лісові скіфи” обвели їх круг пальця, як зухвало поглумилися над ни­ми – переможцями.

– Здогнати! – опускаючи золоту маску на обличчя, жорстко повеліла Яга.

І сармати вовчою зграєю ринулися навздогін утікачам.

Розпочалися перегони. Довгі, виснажливі, де все вирішували витри­валість та впертість. Гелони й бродники зуміли відірватися від переслідувачів на половину денного переходу. Не більше – не менше. А от витримувати цю дистанцію коштувало насправді надлюдських зусиль.

Кочівники в усі часи вважалися найкращими вершниками у світі. Та й перемінних коней вони мали більше. Попри те, втікачі не під­давалися. Єдиною рятівною перевагою їх було те, що мчали добре зна­ною порубіжною землею, де кожна степова річечка, виярок та перелісок перетворювалися в надійного союзника, що бодай на якусь хвилю помножував розрив.

Через добу майже невпинних перегонів, коли навіть бувалі вої заледве трималися на крупах геть виснажених тарпанів, Удич вивів дружину на проторований Гелонський гос­тинець[1]. Тим шляхом віддавна простували багаті боспорські купці з Пантікапея[2], Фанагорії[3], Синдської гавані[4]. Тим шля­хом з північного сходу в Гелон, а звідти в причорноморські центри плинуло самородне золото. А з півдня надходив еллінський крам і... орди жадібних до здобичі кочівників. Гелонські царі пильно стежили за безпечністю пересування путівцем, не забуваючи і про оборону під­ступів до стольного града. Уздовж гостинця порубіжжям тягнулася низка укріплених городищ-засічей[5]. Жоден супостат не зумів би прослиз­нути повз них непоміченим, неперейнятим. З розумом розбудована мережа порубіжних городищ на межі зі степом творила надійний щит, об який нерідко розбивалися раті кочових царів, вождів і скептухів.

Вибравшись на гостинець, привідці дозволили дружинникам короткий перепочинок перед останнім ривком. Вої сповзали з коней, розминали затерплі крижі і ноги, радісно перегукувалися. І лише Удич залишався похмурим.

На німе запитання Ліподарового погляду відповів так:

– Приведемо поганих прямо до порогу рідної хати. Життя рятуємо, а про те й не помишляємо, що по наших слідах паде біда на Гелонську україну.

Ліподар крекнув.

– Що ж чинитимемо, Удичу? Мо’ завернемо із гос­тинця та так заплутаємо сліди між болотами й чорнолісами, що Блуд[6] царматам в очі туману напустить і геть із білого світу зведе? Адже не один цей путівець до Гелона веде, є й інші, чимраз трудніші.

– Те не врятує гелонів, – воєвода скептично похитав головою. – Не сунуться харцизяки за нами мочарями-болотами. Не сліпці. І не однієї помсти заради навперейми пустилися. Бачив-бо, орда суне. Бути війні великій. Розбили вчора язиги скіфів, днесь візьмуться за гелонів. А орда іншим путівцем, окрім Гелонського, не пройде. Вгрузне-бо в болотах, у хащах затримається. Мислю, неспроста язиги тогоріч гостинцем нипали, пору­біжні тверді-засічі наскоком захопити пробували. Стезю рознюхували. Нею посунуть днесь, іншої бо не відають. Та й нема її, іншої, зручнішої й ко­ротшої за цю.