2.10

10

Коли сонце зависло над верховіттям, а сармати всією ордою нахли­нули на узлісся, їх зустріла злива стріл. Розлючені кочівники скеро­вували коней поміж деревами, під тиском задніх сочилися вглиб пралісу. Оскажені­ло рубали гілля, вишукуючи в напівтемних прогалинах бродників, які сірими тінями прудко перебі­гали від дерева до дерева. Коні шпорталися об непомітні, натягнуті понад землею линви. Коні хрипіли й падали з пробитими навиліт шиями. Сармати вгрузали в гущавині, спішува­лися, падали та стягувалися з сідел. Їх щомиті придушували і дорізували захаляв­ними ножами. А впіймати, потяти оті нібито втікаючі вглиб пралісу ті­ні ніяк не вдавалось.

Заледве третина передового загону степовиків повер­нулася назад, до своїх, котрі хазяйновито розбивали стан на березі Вовчої річки, білували коней, розводили багаття, блукали полем, обди­раючи з полеглих скіфів усе, що мало ціну. Ця невеличка невдача не затьмарила всезагальної радості, від якої аж голова йшла обертом. Ще б пак, адже здійснилося пророцтво Верховної жриці Яги. Уявити лише – відтепер вони саї у Скіфії! У вольготному, буйнотравному, щедро обводненому краї, про який можна було хіба мріяти, коли гибіли від голоду й холоду в засніженій напівпустелі випаленого сонцем Сходу.

Ішли по колу бурдюки з хмільною бузою. А й гордощі, і тріумф, розпи­рали груди й п’янили незгірш за бузу.

Цієї ночі Яга готувалася справити криваву жертву Великій богині за подаровану перемогу. І полеглі скіфи, либонь, відверто не заздрили тим кільканадцятьом живим, вирваним арканами з сідел, яким перед смертю судилося пройти через страхітливі тортури кривавого дикунського жер­твоприношення.

А тим часом, гелони і бродники, хто на нашвидкоруч змотаних плотах, а хто й уплав, до­биралися до правого берега Вовчої. На березі, украй знеможені, падали, хто де бачив. Вогнищ не розводили, аби не видати себе. Позаклякало сиділи, обіпершись спинами на стовбури столітніх дубів та грабів, заплющивши очі, знеможено понуривши голови. Відсапувалися, відживали потрохи. За смертельною втомою не тішило навіть те, що й досі живі. Жадали одного – заснути, перепочити. Дарма, що привідці дозволили перевести дух лише на хвилю.

Поки вої перепочивали, Ліподар стиха радився з Удичем.

– Випередять нас цармати, – воєвода заклопотано м’яв у п’ястуці бо­роду. – Комонні суть, а ми своїх коней загнали, життя ря­туючи. Нам йти і йти, а вони за два денних переходи доскочать до Пер­ського валу[1]. Переб’ють порубіжну заставу і підуть палити-топтати україну. Дійдемо – пустку застанемо. Ех, мати б хоч пару рисаків, посла­ли б кого нарочитим на порубіжжя, попередили, виграли час. Е-ех...

Ліподар відмовчувався, підперши обважнілу голову долонями. Розумів і без воєводиних просторікувань, що без коней їм нема куди потикатися з цього пралісу. У степу далеко від кочівника не втечеш.

– Натешемо човнів, пустимося вниз за течією до Бористену. А там братчики-бродники. Поможуть баскими кіньми, або ж лодіями.

– Ех... – зітхнув Удич. – Певна річ, кожному своє ближче до серця. А в мене жона в Гелоні. І п’ятеро діточок, одне менше другого. Хто вийде на забороло оборонити їх, коли за кілька днів цармати об’являться під градом? Хто, питаю, коли царська дружина плюне в ту сторону та подас­ться до Бористену? Ні, скептуху, гелонам звідси єдина путь – на північ, до стольного града. І я перший піднімуся проти тебе, коли надумаєш вести рать деінде.

Ліподар засопів, пожовуючи жовнами.

– Не за власною волею підняв меча Оснієвого. Воля вмираючого святою є. А вже як підняв, донесемо дружиною тіло царя у Гелон. Отож, воєводо, путь у нас спільна. І ціль єдина – вижити мусимо.

Важко підвівся. З натугою переставляв неслухняні, немов налиті свинцем ноги, коли побрів до гурту бродників, серед яких знайшла прихис­ток його лада.

Та не минуло й десятка хвилин, як повернувся від них до Удича. І не сам, з Боритою. Очі обидвох відсвічували азартом. У кутиках суворих складок довкола уст вгадувалася тінь посмішки.

– Що? – сполохано здригнувся зажурений воєвода, коли несподівано заува­жив їхні постаті перед собою.

– От що, Удичу, – бадьорим, помітно звеселілим тоном почав Ліподар. – Піднімай воїв і веди їх узліссям на північ. Лада моя з вами піде, пильнуй її. Засвіт сонця ми вас наздоженемо.

Гелон нерозуміюче закліпав:

– Пробі!.. А куди ж ви?.. Удвох, серед ночі?..

– Не вдвох, – посміхнувся у вуса Борита. – Бродники задругами хо­дять. А куди ж іще – по коней.

– По коней? – вибалушив очі дружинник. – Чи ж не до царматів бува?

– До них, – ствердно хитнув головою Ліподар.

– Чи ви, бува, не подуріли обидва? Та ж то... – воєвода розвів руками, не добираючи слів од подиву.

Зазирнув у очі одному, другому. Знизав плечима.

– Сказано ж: бродящі суть, норову крутого, лютого, таті і чародії-перевертні... – пробурмотів стиха собі під ніс.

– Ф-ю-ю... – присвиснув Борита. – Це ж кому дякуючи, ми такої слави нажили?

Удич спохопився, прикусив язика.