2.9

9

На ледь притрушеній весняним снігом землі чітко видніла широка, збурена копи­тами стезя. Час від часу на ній можна було натрапити на бурштинові краплини крові, непотріб, що обтяжував біг коня, а то й на самих коней, які не витримували перегонів зі смертю.

Поспіхом, нашвидкоруч набивши шлунки напівсирою кониною, тією стезею просувалися сармати. Йшли по сліду, хижо роздуваючи ніздрі й шкірячи в звіриному оскалі зуби. Здоганяли виснажених су­противників, здоганяли таки – те ясно читали по слідові втікачів. О, у степах ніхто ще не брався нахвалятися, що зміг утекти від помсти язигів. Недарма ж їх, як і царських скіфів, звали саями ті, хто боялися. А боялися їх усі сусіди близькі й далекі. За винятком хіба оцих утікачів-зухвальців, котрі хоч і програли битву, та визнати зверхність пере­можців затялися.

Тих знекровлених, хто не поспішає покоритися, слід без жалю знищувати, не чекаючи, поки вони оговтаються й зміцніють. У цій прос­тій істині полягав прадавній сенс виживання у Степу. А язиги – колись нечисленні й безіменні, а нині – саї – чільне, консолідуюче плем’я мо­гутнього військового союзу, – надто добре пам’ятали ту заповідь. І не злазили з коней, поки залишалися живими ті, котрі розбитими, проте не переможеними вирвалися із їхнього смертоносного зашморгу.

А втікачі вибивалися з сил, намагаючись відірватися від кочівників. Заганяли й без того втомлених і голодних коней до сьомого поту, до кривавої піни. Молодші понад усе прагнули вижити. Буваліші відали, що без заводних коней їм не втекти далеко від степовиків, котрі міняють під собою напівдиких тарпанів через кожну годину гону. Але і ті, і ті, з однаковою невтомністю просувалися вперед, відтягуючи час неминучого останнього бою.

Ліподар тримався в голові гелонської лави. Власне, бродники і гелони ще там, на бранному полі, змішалися в єдину дружину, об’єднану довкола постаті вождя-привідці. Посприяла збратанню й та обставина, що бувалий гелонський воєвода Удич – давній соратник царя у ратних виправах – першим визнав за Ліподаром право переяти Осніїв меч і очолити рать. Вчинок найпершого серед старшин негайно спонував інших до організованого послуху. Мало хто з гелонських чільників зумів збагнути, чому їхній воєвода уступив верховенство іншому, молодшому, ще й чужинцеві. Ба, тільки найвірніший царський соратник Удич осягнув, чого прагнув в останню хвилину життя велемудрий Осній, коли пере­доручив свій меч ватагові бродників. Той меч міг породити роз­брат, коли кожен багнув би діяти на власний розсуд. А розбрат – то негайна поразка і смерть. А поступись Удич, збагнувши розмисел содруга, і Осніїв меч збратав їх усіх, влив у поріділу й підупалу на дусі гелонську дружину свіжу кров бродницької задруги.

Обабіч поганяли коней скіфи. Час від часу озиралися назад. Боялись. І боялись зізнатися собі, що бояться. Ні, не січі, – стріли, пущеної у спину. Намагалися не відставати від гелонів. Поряд з союзниками смерть, що затінила сонце чорними крилами, не здавалася такою неминучою, невідворотньою. З тим, що нової, останньої для них січі з язигами не уникнути – змирилися. Однак, не хотілося помирати безцільно й безславно, гинути кинутими напризволяще і родичами, і сусідами. Навіть у смерті скіфи шукали для себе честі й незгасної слави. Такими бо народжувалися сини Колаксаєвого роду.

...Чорні рухливі лави сарматів вималювалися на обрії, коли сонце почало хилитися до заходу. Удич першим звернув на них Ліподарову увагу.

– Поглянь, скептуху. Наздогнали. Диви-но як йдуть – од краю до краю. Видно, задумали обігнути крилами одесную й ошуюю. А далі стягнути зашморга – і по всьому.

– Це ми ще побачимо, – скрипнув зубами Ліподар.

– Мислю, треба негайно перебиратися на тамтой берег Вовчої річки.

Молодець якусь хвилю вагався, роздумуючи, а далі рішуче похитав головою.

– Те нас не порятує, воєводо. Цармати наженуть, потнуть багатьох стрілами, поки борсатимось у воді. І з ходу переправляться слідом за нами. Однаково до півночі оточать на тому березі й витнуть упень. У степу їх не здолати...

– То пощо ж утікаємо? – похмуро вичавив з себе гелон. – Розвертаймо­ся та покажемо забродам, як умирають внуки Старого Ора.

– Е-ні, Удичу, те не для мене.  Меча від Оснія взяв не на те, щоб розгубити в полі його воїв-соколів. Мислю, зарано хоронимо себе. Кинь оком одесную, воєводо. Оно, ген на обрії, до берега Вовчої праліс підступає. Як гадаєш – доскачемо, не переймуть нас цармати на півдорозі?

Гелон пожвавився. Припіднявся у сідлі, приклав долоню дашком над очима. Хвилю пильно вдивлявся у чорну смугу на горизонті. Відтак, кинув швидкий позирк через плече. Закусив вуса.

– Аби ж то мати певність... – почав було.

– То що, питаю, варт спробувати? – нетерпляче перебив Ліподар.

– А варто таки, скептуху! – воєво­да лусьнув п’ястуком по луці сідла. – Справді-бо, – варто. Хай не всі, а хтось домчить таки... Донесе вість...

Завваживши з’яву сарматів, втікачі припустили вперед що було духу. Кололи загнаних коней вістрями мечів, били п’ятами і п’ястуками. Поспішали укритися в даленіючому пралісі. Віддалений тупіт тисяч ко­пит і завивання переслідувачів додавали моторності. Надія на поряту­нок розпалювала кров, схололу од донедавнього приреченого збайдужін­ня. “Доскачемо”– бадьорили себе і сусідів передні вої на витриваліших конях. І намагалися не озиратися на задніх. Сьої хвилі всяк думав про те, як би врятува­ти власну шкуру. І звинувачувати їх у тому не було за що. Жити бо хо­тілося всім. Та не всім судилося на життя долею.