2.8

8

Користуючись нетривким затишшям, цар Осній зібрав привідців соратних загонів на раду.

– Що чинитимемо? – ставив питання руба перед витязями.

– Царевич Агар просив затримати царматів біля Вовчої, поки не заверне Хараспових скіфів назад, – зголосився Ліподар.

– Вірю Агаровому слову! – твердо пробасив Іртісат. – Мусимо триматися до їхнього повернення. Не кинуть же вони, справді, своїх братів напризволяще. Це не в характері сакасаїв.

– А навіть коли й не повернуться, однаково мусимо оборонятися, покладаючись лише на власні сили. Відступати нам нема як, і немає куди, –  по­нуро додав Гнур.

– Згубимо рать, – Осній повів бровою на привідців. Та їхні обличчя залишилися незворушними.

Досвід підказував сивочолому цареві, що ні Агар, ні Харасп не приведуть підмогу. Не стануть вони ризикувати життям врятованих дружинників, та і власним також, коли слід громадити нове військо, укріплювати Сай і готуватися до нової битви під його стінами. Не до зганьбленої честі, не до кинутих напризволяще союзників, коли навала завойовників заг­рожує існуванню самої Скіфії. Власне, і його, яко державця, розум підказував негайно виводити-рятувати гелонську дружину, притьмом по­вертатися в Гелон, піднімати й ополчати батьківщину на боротьбу. Не стало Арсака – нема з ким і поновити ратний союз між Скіфією й Гелонією. Язиги, он, зуби точать – не до сусідської біди, своє б оборонити. Та, з іншого розмислу, не міг він отак по зрадницьки покинути скіфів з геррами та спробувати самотужки вирватися із зашморга. Був би молодшим – погарячкував би, повів своїх під покровом ночі геть зі Скіфії, бо таки царем був, а присутні простими воєводами. Не пускала мудрість, досвід полководця, набутий у десятках битв. Безсумнівно, язиги випустили б його дружину з кільця. Щоб потім поодинці розгромити спершу рештки скіфів, а там пригадати і про його воїв. Ба, лише стоячи плечем до плеча, гелони і скіфи становили силу, спроможну протистояти союзним ордам язигів і роксоланів. Повів те привід­цям.

Вони помовкли, поопускали голови в глибокій задумі.

Зрештою озвався бувалий Іртісат:

– Мої дружинники присягали на вірність царському родові. Тож стримуватимуть язигів під Вовчою, допоки цареродні Агар і Харасп не домчать та укриються за стінами Саю. А гелони й герри вільні чинити, як знають.

– Не вільні!.. – скрипнув зубами Осній. І, підсумовуючи, додав:

– Спробуємо протриматися до схід сонця. А там, коли залишиться ще хто живий, най відходять плавнями до Бористену.

Підсумував саме вчасно. Бо тієї ж хвилі голосисті бойові кличі сарматів сповістили про поновлення битви.

Язиґи і роксолани поперли зусебіч. Попереду них здіймалися хмари палаючих стріл.

Випустивши кілька залпів, сармати вихопили з піхов мечі. І на скаку обрушилися лавиною на щільний стрій оборонців.

Не по весняному холодної ночі закипіло жарке бойовище. У коловерті смерті непросто було відрізнити, де свої, а де чужі. В оглушливому ревищі неможливо було розчути, що коїться збоку, чи ще тримаються сусіди-союзники, чи вже впали посіченими. Ні місяць, ані зірки не прозирали з весняного неба на землю крізь густу заволоку чорно-сизих хмар. Із них на встелене потятими трупами поле нагло посіявся рідкий сніжок. Навіть боги, либонь, не відали, що ж коїться цієї ночі в степу понад Вовчою річкою.

Скіфи, сколоти, гелони гинули в нерівній битві, стоячи плечем до плеча. Не просили пощади, і не щадили тих, кого вдавалося прихоплю­вати з собою у потойбіччя. Стійко стояли, геройськи. Щиросердно вірили в те, що їхня смерть не буде даремною, що вона призупинить просування сарматів углиб степової Скіфії і суміжних із нею земель. Не знали, і звісно ж не могли відати, що язиги – то лише перший і ще не найгрізніший з низки союзів ісседоно-массагетських племен, зрушених з обширів іраномовної ойкумени аридизацією сибірських та центрально-азійських степів і напівпустель та дедалі зростаючим тиском тюркомовних етносів.

Запекла битва тривала ще понад п’ять годин. По тому самі сармати знесилилися сіктися із поріділою жменькою звитяжців Скіфії. Відхли­нули. А перегодя заходилися здаля розстрілювати супротивників залпами стріл. Морана-Смерть, розпустивши чорні крила, хижо кружляла над недобитим військом, вихоплюючи з нього щораз нові жертви.

Ліподар першим пробрався до смертельно пораненого Оснія. Над ца­рем, опустивши мечі і чубаті голови долу, понуро височіли гелонські старшини.

– Броднику... – цар хрипів, спльовуючи кров. – Ми ж однієї крові. Рятуй наших воїв, броднику. Виводь їх звідсіля. Пробивайтеся в Гелон. За його стінами перебудете навалу. Хоробрості тобі не позичати. Мої вої підуть за тобою. Чуєте... Хтось та має попередити гелонів... і сколотів по той бік Бористену... Пробивайтеся... піднімайте їх на... – шарпнувся Осній, закашлявся, захлинувся власною кров’ю. Затих.

Гнур та Іртісат понуро перезирнулися.

Ліподар поволі випростався. Не перший раз ступав одною ногою на хит­кий калиновий міст, а оце відчув, що смерть дихає в потилицю їм усім, тут присутнім. Неподалік беззвучно ковтала сльози Каніта. Теж, либонь, ловила підсвідомим чуттям подих близької смерті. Смерті, коли тільки-но почала жити по справжньому, покохала, відчула себе найщас­ливішою у світі. Плесами заплаканих очей зорила на Ліподара, як на всемогутнє божество. Пог­лядом молила коханого: “Ти ж сильний, відважний, мудрий – врятуй наше щастя! Врятуй!”