2.7

7

Язиги розчленували навпіл поріділий центральний полк. І заходилися щодуху вскач оги­нати з тилу крила ворожої раті. Прагнули зімкнути кільце, затягнути зашморг на виї супротивників, зламати й потоптати їх.

Аж тут на язигів раптово та дужо вдарили бродники Ліподара. Відчайдухи, шукачі пригод, слави, а найпаче – вольної волі, були вони із тих ско­лотів, котрі не мирилися зі скіфським пануванням. На островах Дніпра й серед дрімучих заплавних урочищ, куди рідко наважу­валися забредати кочівники, жили вони вільними громадами-задругами. І як ніхто зі сколотів, вміли постояти за вольницю, бо не розлучалися зі зброєю, відколи сходилися на пороги й осідали ледь не по­над самим Саєм назло й поглум царським скіфам. Герри, скіфською, герроси, еллінською, – прозвісько пасувало безсташним. Заморським купцям його перекладали дослівно як витязі, шибайголови, герої… Сакасаї давно примирилися з бродницькою вольницею й особливим статусом геррів у Великій Скіфії. Царями на мешканців священного краю накладалася єдина повинність – охороняти вічний спокій гробниць героїв і царів у дніпровських Геррах.

Коли батько богів Ор сотворив коровай та украяв кожному роду онуків по україні на довічне замешкування, пуп-серцевину встромив серед правод. І присудив володіти тим серединним островом між Степом та Лісом, правим та лівим берегами праматері вод Дани тим, хто свято шанує покони й могили пращурів, не зазіхає на чуже, але стійко боронить священну землю, де за первосвіту збиралися боги-першопращури і де досі в камені видніють сліди-відбитки їхніх стоп.

На вістрях пік орда нових кочівників-завойовників несла смерть, руїну та поневолення не лише степовій Скіфії, а й лісостеповим українам нащадків Ліпоксая та Арпоксая – батьківщині, за яку безстрашні бродники ладні були стати посеред бранного поля нездоланною стіною.

Дружний натиск двох тисяч повносилих мужів на свіжих конях відки­нув язигів назад, у гущу бойовища. А проте, навіть бродникам уже не до снаги було докорінно змінити хід битви.

З наскоку звитяжці нахрапом протолочили криваву просіку в тісному юрмищі кочівників і зіштовхнулися з острівцем мужності – півторатисячним правим крилом царської дружини.

Дебелі, важкоозброєні богатирі-сакасаї, збившись у круг, відчайдушно сікли неприятеля бойовими сокирами та трощили булавами. Хекали й рикали, наче леви, і либонь, досі не вірили в те, що якісь ісседонські заб­роди здатні розгромити рать царських скіфів.

– Іртісате! – Ліподар одразу впізнав Арсакового велета-воєводу.

Широкобородий крутоплечий скіф у пом’ятому, залитому кров’ю панцері осадив огира, укритого закривавленою пластинчато-кольчужною попоною, та втом­лено тріпнув головою, струшуючи з кошлатих брів патьоки солоного поту.

– Ви вчасно нагодилися, герре! Мої витязі насилу тримаються! А де ж царевич?! Де Харасп, скептухи?!

Ліподар промовисто махнув рукою. Часу на роз’яснення не було, та й бувалий воєвода, здається, умів зрозуміти без слів.

– Треба прорубуватися до гелонів, бо порізнь цармати витнуть нас ущент! То наказ Агара, воєводо. То веління здорового глузду, коли хочемо вижити!

Іртісат жорстко скрипнув щелепами, коли збагнув прагматичним розумом полководця страшну істину, що постала з речниці Ліподара. В один скок він опинився поруч із бродником, притерся, дебелим торсом прикрив з іншого боку Каніту.

Царівна трималася напрочуд мужньо, відколи пірнула у вир кривавого бойо­вища. Тінню слідувала за мужем, не випускаючи з рук тугого лука. З-за його спини посилала стрілу за стрілою в груди й спотворені ненавистю лиця ворогів, котрі наскакували зусебіч на Ліподара. Скам’я­нівши серцем, мстила за батька. І з незнаним досі зловтішним тріумфом рахувала нападників, коли ті сипалися із сідел, та тягнулась за новою стрілою.

Привідці вперіщили нагаями огирів та дужо поперли на сарматів. Слідом за ними, зливаючись воєдино, безстрашні бродники і вправні скіфські дружинники утворили ударний клин. І клин той ощетинивсь списами та напористо двигнув напролом.

Яга, котра на хвилі хмільного тріумфу погналась було навздогін утікачам, негайно зреагу­вала на несподівану появу за спиною резервного ворожого загону. Підмога влилася в центральний полк і загрозливо подвоїла його чисельність. Пронизливим свистом цариця завернула й нацькувала найліпших витязів на зухвальців, які досі затято не визнавали своєї поразки.

Битва набирала нових обертів. Роздріблені, переполовинені, знекровлені скіфи, виявляється, і не думали складати зброю.

Царські язиги з фанатичною відданістю навмання поганяли коней за бунчуком і золотою маскою цариці. Вони на повному скаку зіштовхнулися в лобовій атаці із бродниками, коли до полку Оснія залишалося менше одного стрелища. Намагалися відтягнути супротивників на себе, нав’я­зати січу, не допустити з’єднання. Накочувалися штормовими валами. Шаленіли. Волали. Та підім’яти, зупинити бродників не могли. Звитяжні сини Бористену орудували важкими мечами не менш вправно, ніж гріз­ні мечники Яги. Щити, зладнані з дубо­вих дошок, вимоклих у таємних розсолах, де деревина кам’яніла, підставляли під удари сарматських мечів і пік. А ратищами вибивали із сідел, а шестоперами і шпичастими киями розкидали надвобіч, а мечами й сокирами проломлювали-прорубували собі дорогу крізь злютовану сарматську рать.

В оточені добірних степових витязів Яга безстрашно випірнула пря­мо перед вістрям супротивного клину. Запустила дротик у Ліподара. Іртісат перехопив його своїм щитом, проштрикуючи наступної хвилі мечем-копісом горлянку дебелого язига, котрий саме наскочив зліва. Влучним пострілом Каніта роздробила шолом і череп іншого царициного охоронця. Ліподар зіштов­хнувся в двобої із Ягою. Її золота, вірніше багряно-червона від крові лицева маска мимоволі відстрашувала. За тією маскою вгадувалася упириха, посланниця Морани. А втім, часу збентежитися, пройнятися підсвідомим містичним страхом у молодця не було. Її меч сяйнув блискавицею і влупив так, аж прогнулися дві масивні залізні пластини нагрудника.