2.6

6

І розпочалося бойовище, подібного якому за масштабністю й запек­лістю давно не пам’ятала скіфська земля.

Легкоозброєні лучники під проводом бувалих царських воєвод, котрі не розгубилися після смерті володаря, помчали назустріч сарматам, щоби перешкодити їм обігнути скіф­ське військо із флангів.

У повітря знялися хмари стріл. На півнеба смертоносною тінню накрили бранне поле.

Лучники посилали стріли, не цілячись. У коловерті масової смерті єдино важливим було не наскільки влучно падають твої стріли, а скіль­ки ти встигнеш їх випустити до того, як лава зіштовхнеться із лавою.

За півсотні метрів від супротивника скіфи притримали коней, сподіва­ючись того ж і від сарматів. А даремно. Сармати і не думали стримувати навальний лет огирів. Бо в ньому крилися їхні ударна потуга й тактична перевага.

Зближуючись, сармати осипали ворогів стрілами. Однак надалі не від­ступали, щоб перегрупуватися для нової атаки, як те зазвичай чинили скіфські лучники, а з ходу вступали у січу.

Лави легкоозброєних кочівників з відстрашуючим брязкотом зіштовхну­лися. І аж тут повною мірою проявилася більша ефек­тивність та досконалість тактики й озброєння грізних заволзьких завойовників.

Скіфські лучники рідко користувалася акінаками в степових січах-усобицях. Акінаки були закороткими для того, щоб завдавати суперникам смертельні рани з коня. Основну зброю скіфа в подібних зіткненнях складали два-три списи, які можна було жбурляти у ворога, або ж, перекидаючи з долоні в долоню, розда­вати смертоносні випади направо й наліво.

Нині заледве кожен другий зубожілий общинник-скіф мчав у бій із власним важким списом наперевагу. Царські воєводи й родові скептухи, роздаючи, ділили-зичили зброю на всіх родовичів. Кому дістався спис, кому акінак, а кому лише кинджал та лук із кількома десятками стріл.

Зате сармати, набагато однорідніші в соціальному і майновому зрізах, хизувалися зразками найрізноманітнішої й найефективнішої зброї тих часів, поширеної в Євразійських степах. Кожен мав пару дротиків і довгих кинджалів, аркани, сокири, а головне – довгі вузьколезі залізні мечі – предтечі палашів і шабель, призначені саме для завдавання рублячих та проколюючих ударів на скаку із коня.

Переможний тріумф, краща зброя, фанатичний запал, трикратна чисельна перевага – завойовники, навалившись лавою, майже відразу почали тіснити на флангах лучників Скіфії, підупалих духом після загибелі царя.

Тим часом, у центрі коїлося щось незбагненне і героїчне. Стерплі серцями скіфські дружинники, поволі набираючи швидкість, організо­вано двигнули назустріч ворогам.

Попереду царської дружини вигарцьовував Агар. Серце безстрашного царе­вича обвуглилося від ненависті й жадоби помсти. Достойний син свого батька, внук Великого Атея, він зневажав смерть і особисто вів цар­ських дружинників у битву.

– Витязі! Не даймо зухвалим зайдам потоптати тіло володаря Скіфії! Уперед, його вірні побратими й соратники! Відомстимо язигам за Арсака й усіх полеглих сакасаїв! – палко загукав він перед лавою броньованих велетів.

І заклик царевича знайшов відгук у серцях хоробрих дружинників. Спершу дещо розгубившись, вони притьмом оговтувалися й проймалися відчайдушною рішучістю професійних воїнів. Адже бачили перед собою вож­дя, мужа царської крові та духу, сповненого непересічної звитяги й ратної буєсті, дарованих богами Атеєвому роду.

За одну мить дружинники визнали Агара своїм єдиновладним вождем. І безстрашно ринулися за ним уперед, наввипередки прикриваю­чи привідцю грудьми і щитами від ворожих стріл.

Тіло царя Арсака встигли підхопити з землі й понад головами передати назад, у тил, де ним заопікуються енареї.

А наступної хвилі у монолітну лаву широкобородих богатирів Скі­фії врізався клин язигів.

Гуркіт ударів об щити та лати, брязкіт зброї, тріск списів і кіс­ток, жахне іржання коней, ревище озвірілих воїнів розляглося далеко над степом, сягаючи, либонь, найвищого неба, де невбла­ганні боги вирішували долю Скіфії.

Щільний вал язигів на розігнаних конях ніщо вже не могло зупинити. Ліс довже­лезних пік прохромлював все і всіх, хто опинявся на шляху. О, ті сарматські піки – вимочені в каспійській солі, окуті залі­зом, а чи туго оплетені сирицевими пасками – ті піки рідко ламалися. А коли й ламалися, язиги вихоплювали з-під сідел дротики. А потім, уже глибоко увігнавшись всередину ворожої раті, перекидали зі спин на груди щити і хапалися за мечі та сокири.  

Той, перший удар був найстрашнішим для скіфів. За хвилину-другу десятки, сотні вояків розпрощалися з життям, грудьми стримуючи й гасячи страхітливу ударну силу броньованого клину язигів. Умирали усміхненими, пам’ята­ючи веління-благання повелителя Арсака вистояти і за будь-яку ціну зупинити натиск сарматів. Платили найвищу ціну, бо знали, що за них сповна поквитаються інші, хто виживе в цьому людовороті смерті. Умира­ли, прихоплюючи з собою на той світ ворогів.

Ох і безстрашно боролися витязі Скіфії. Зростали бо на епічній героїці, з ментальністю синів народу-воїна, народу-переможця, і торували життєву путь через гарт незліченних сутичок, січей і грізних бойо­вищ. Війна була сенсом їхнього неспокійного дружинного життя, а і жили по справжньому, смакуючи, витязі лише в битвах.