2.5

5

Тільки-но на сході почало розвиднятися, Арсак наказав військові відійти на кілька стрелищ від русла річки. Рішення це визріло протягом дов­гої безсонної ночі, проведеної у зібранні воєначальників-дорадників. Ліподарові, яко привідцеві бродників-геррів, також довелося брати участь у нічній нараді.

Арсак постановив так:

– Якщо залишимося стояти на цьому березі і не розпочинатимемо битву, язиги вважатимуть нас нерішучими слабкодухами. Але переправлятися через річку під хмарою ворожих стріл і зходу вступати в бойо­вище для нас ще необачніше. Вороги переважають чисельно. Згуртувавшись, вони просто не дадуть нам вибратися із води й примусять до безславного відступу. Отож, ми вчинимо мудро й шляхетно. Ми відійдемо – це буде знаком, що сакасаї запрошують язигів перейти на лівий берег і спробу­вати перемогти нас. Ми дозволимо їм переправитися цілком і вишикуватися навпроти. А тоді – хай розсудить нас бог-Меч.

Слушність царя визнали майже всі воєначальники.

Організовано й швидко скіфи віддалилися у степ.

На протилежному березі Вовчої зчинилося збуджене ревище. Либонь, завойовники зве­селилися серцями, вбачаючи в тактичному ході супротивників виключно прояв нерішучості, брак відваги та мужності.

Інакше сприйняла це Яга. Безстрашна й кмітлива цариця одразу збагнула, до чого її підштовхує скіфський повелитель. З прагматичністю жіночої інтуїції войовниця тверезо зважила слабкі й сильні сторони тактики супротивника. Але аж надто мудрувати не стала. Уподібнюючись спраглій крові вовчиці, цариця рвійно йшла на запах жертви.

І Яга відкинула хвилинне вагання й підозри. І Яга величаво про­стягнула десницю вперед та націлила вістря меча на ворожий стан. У ту мить була схожою на богиню. А матрилінійно організовані роди язигів і вважали її не інакше, як богинею у плоті і крові. І зі сліпою фанатичною вірою язиги йшли туди, куди вела їх переможна десниця богорівної Яги. І перемагали...

Приходьки безперешкодно переправилися на лівий берег та почали розгортатися у бойовий стрій. Найжорстокіші й найкраще озброєні етнічні язиги згромадилися в ударний клин у центрі. Вістря його склали п’ять тисяч добірних піконосців, закутих у лускаті панцери, основу – деся­титисячний загін бувалих важкоозброєних мечників.

На крилах броньованого ударного кулака розгорнулася в лаву легко­озброєна кіннота. На правому фланзі навпроти скіфських союзників гелонів досвідчена Яга поставила твидцятитисячну рать своїх союзників роксоланів. На лівому навпроти скіфів вишикувалася тридцятитисячна орда воїнів тих підвладних і уже безіменних племен, які влилися в язигський союз.

Арсак понуро спостерігав за розгортанням язигів. Суворе, зсіріле обличчя царя розтинали глибокі зморшки. Володар укотре аналізував си­туацію, гризся тим, чи все передбачив, до всього підготувався. Запи­тував себе, чи вірить у перемогу – і суворішав обличчям ще зриміше, бо не знаходив твердої та однозначної відповіді. За плечима бурхливо прожитих років лежав досвід десятків битв. І з фракійцями, і з македонянами, і з савроматами, і з тими ж язигами. Із легкістю бувалого полководця наперед міг передбачити, яким чином діятиме супротивник. Перемогти його можна було, лише вірно розрахувавши сили.

Але що міг він протиставити достоту численнішим язигам, на кого покладався, розраховуючи зупинити їх і принаймні відтрутити назад? Найперше – на добірну царську дружину. Її, бувало, водив у переможні рейди за Тірас і Танаїс. Її потугою з тилу зламав хребет македонської фаланги. На її стійкість покладався і нині, коли вишикував випуклим у бік тилу півкругом у самому центрі, на який от-от мали обрушитися оті славнозвісні сарматські піконосці. Особисто велів і просив бойових побратимів-дружинників: зупиніте їх за будь-яку ціну, розплющіть вістря ударного клину. А тоді з бо­ків ударять дружини Хараспа і Оснія, і ми затиснемо, посічемо й по­топчемо ворожу рать.

Попереду вишикував найбуваліших, тих, котрі зневажали смерть. За їхніми спинами – новобранців – хоробросердих, проте невишколених юнаків. Їхня справа набиратися ратного досвіду. А там, коли все змішається в смертоносній круговерті, виживуть справжні воїни, відсіються в небуття зайві, помилково відібрані в царську дружину.

Праворуч п’ятнадцятитисячного центрального полку – щита і надії Арсакової – згромадилися в п’ятитисячний полк дружини Хараспа і пра­вобережних скептухів. По ліву руч щільною лавою вишикувалися кремез­ні русявоволосі гелони. Крайові полки підпирали десятитисячні корпуси кінних лучників.

Ліподарових відчайдух-геррів Арсак залишив у резерві. Цього вимагав тверезий розсуд полководця, а крім того серце батька намагалося якомога надійніше захистити від віяння смерті улюблену доньку Каніту.

Зітхнув повелитель. Здається, усе прорахував. Залишалося поклада­тися на вправність воїнів і милість богів.

У ворожому стані затрубили рожки. Лави язигів розступилися, і в простір між військами вихопилася гінка діва на баскому огирі, покритому коль­чугою, залізним налобником та навушниками. Стан войовниці стягувала кольчуга, оперезана бойовим поясом, щедро розцяцько­ваним узорчатим листовим золотом. До пояса і стегон на ремінних шворках кріпилися сагайдак зі стрілами, вузький залізний меч без пе­рехрестя і двійко довгих кинджалів. Груди вершниці прикривав випук­лий шкіряний щит. А особливої грізноти надавала войовниці довжелезна чотириметрова піка, прикріплена петлями до шиї і крупу огира. Та діва була верховною жрицею жоновладних язигів, посередницею між людьми і богами, богорівною у своїй пишній вроді привідцею, котра вела воїнів до перемоги. Голову вершниці вінчав конічний шолом з пучком кінського волосу, пофарбованого начервоно. Ніхто із смертних не міг бачити обличчя Яги, натхненної битвою, і при цьому залишитися живим. Лик цариці закри­вала суцільна золота маска, прикріплена до шолома, з вузькими ніздряною та очними щілинами. Вона сяяла в промінні сонця, засліплюючи очі супротивників і повергаючи їх у трепетний жах. Золотолика маска надійно за­хищала від стріл, підкреслювала надприродне походження войов­ниці та – найголовніше – слугувала священним клейнодом для її племені.