2.4

4

Хвацькі подніпровські бродники просувалися в ад’єргарді царської раті поряд з таврійськими скіфами царевича Агара. При­відці обидвох дружин, збратані родичанням і чоловічою дружбою, скакали біч-о-біч. Третьою з ними осанисто трималася на тренованому бойовому мерині щасливоока Каніта.

Грізне віяння війни мимохіть співпало з різкими поривами холодного північного вітру. Однак весна брала своє, і жаданне, ласкаве полуденне сонечко помітно веселило юні серця.

Найпаче поривався в битву Агар. Він досі не забув тогорічного набігу язигів і прикрої власної помилки, внаслідок якої наклала головами в нерівній січі задруга його парубоцьких поб­ратимів й сам ледь не позбувся життя. Той спогад не давав спо­кою, розпалював молодечу кров.

Царевич любовно погладжував руків’я акінака.

– Мудрі енареї повчають: у житті все повертається на круги своя, – звіряв запал хороброго серця помітно нерадим війні співрозмовникам. – Прийшов завоювати Скіфію з-за безмежного моря Дарій Перський – мудрий цар Ідантірс у союзі зі сколотами й савроматами побив його. Тією ж са­мою дорогою привів у наш степ завойовників пихатий та хитрий Зопіріон – і його також перемогли сакасаї. Нині вторглася в уділ нащадків Колаксая орда язигів – і їх подужаємо не сьогодні-завтра. Адже так, Ліподаре, скептуху принишклих у своїх лісах орачів?

Бродник супив брови. Не подобалася йому така легковажна веселість перед боєм. Згадував пласкі й жорстокі, зумисне попасмужені ножами обличчя жоновладних, згадував хижий звіриний блиск їхніх очей, коли із вовчим заповзяттям тогоріч прорубувалися крізь насідаючих бродників. Згадував раннє дитинство своє, переполох, палаюче сільце, страхітливу криваву пляму на білосніжній неньчиній сорочці, розпуку й затравлену лють батька, оточеного верткими, закіптюженими комонниками... Згадував – і серце стискалося від недобрих передчуттів. Від­ваги од того не меншало, однак Агарової впевненості у легкій перемозі не поділяв.

– Тогоріч, коли зопалу погнавсь за вдвічі численнішою зграєю язигів, ти, Агаре, теж так вважав, – немов цебром крижаної води, гасив відповіддю за­пальну самовпевненість царевича. – А вийшло по їхньому. Коли не брати те на карб, можна легковажно занапастити нашу рать.

– Поглянь, скільки нас! – уперто провадив своє царевич.

– А їх, подейкують, ще більше.

– Згадай, хто ми!

– Про мене, такі ж перекоти-поле, як і вони.

– Е-ні, герре. Ми – царського роду! Ми – сакасаї! Ще на початку світу нам належали простори від Цар-ріки і Массагетського моря[1] по Істр, від північних пралісів до захмарного Кавказького хребта. Ще світ не знав тих пустельних язигів, коли західний уділ, цебто Скіфію, обіймали роди царя Пала[2], від яких походять сакасаї, а східний уділ, цебто Савроматію, – роди його брата Напа, від яких ведуть свій початок наші родичі савромати. А і далі на південь – до Мідії, Персії і Єгипту – ширилися наші володіння, коли сам Батраз водив нас у битви. То лжа, що перси й мідійці нібито прогнали нас із Азії, недолуга вигадка еллінських писарчуків. Моїм пращурам обридло тинятися чужими світами, і вони вирішили повернутися до батьківських могил. А на батьківщині встигли забути, що ми царського роду. Великі царі Спаргапіт, Лік[3], Гнур, Ідантірс та Аргот полягли в праведній борні, але таки погромили, випалили, ви­топтали й упокорили бунтівних нащадків Арпоксая і Ліпоксая. І зіб­рали воєдино уділ, подарований сакасаям богами на довічне царювання. О, хіба могло будь-яке царство ойкумени зрівнятися зі Скіфією, коли вона міцно оперлася раменами об Танаїс та Істр за царя Аріапейта та його синів Скіла й Октамасада; коли боспорські й ольвійські елліни перетворилися в таких же рабів-данників царських скіфів, як пів­нічні сколоти; коли союзу з нами шукали і Персія, і Афінська держава, савроматські й одриські царі!.. Згоден, коли із загибеллю Октамасада не залишилося прямих переємників старого царського роду, наша могутність занепала. Сакасаї вкотре розпалися на “коней”, “оленів” та “вепрів”. І кожне племено висувало свого царя, і в запек­лих усобицях заледве не потонули ми у власній крові. Але хіба ж не відродилася могуть Скіфії, коли мій непереможний дід Атей силою та мудрістю зумів знову зібрати її уділи докупи й розбудувати державу? Ось що я тобі скажу, герре. Розпочинається новий оберт колеса історії – те ви­рахували по зіркам мудрі жерці. Гадаю, як і колись, сакасаям належить поширити свою владу до найвіддаленіших морів. Ми вже розбили на за­ході македонян, тепер розгромимо на сході язигів та проженемо їх на­зад, за Цар-ріку. Знову, як у добу братів Пала і Напа, сакасаї і савромати складуть два крила єдиного царства. І тоді, якщо не батько, то я зумію обрушити союзну рать за Кавказький хребет у південну половину ойкумени, де не підупалим на силі вискоч­кам-македонянам, а нам богами роковано владарювати, поки цього світу.

Ліподар вражено похитав головою. Навіть від енергійного й далеко­сяжного в задумах і чинах Агара він не сподівався такого. Його речниця розпалювала уяву й завзяття, але і якимось моторошним остра­хом віяло від неї. Не була вона рідною й близькою серцю, бо мен­тальність осілого хлібороба, який вріс корінням у клапоть своєї зем­лі, разюче відрізнялася від ментальності кочівника – завойовника і перекотиполе, для якого чужа земля відвіку здавалася і кращою, і жаданнішою.

Та змовчав, бо надто вже вірив содруг у свою щасливу зорю. А в пам’яті, тим часом, несподівано спливло моторошне пророцтво старезного скіфського віщуна, якого зустріли тогоріч неподалік Саю. Що, власне, передрікав він Агарові? Славу?.. Так, і славу. Проте друзі не поспішили б забути пророцтво, якби не додав, що саме на Агарові закотиться слава великих царів Скіфії, і що ні йому, ні дітям його, коли б і прагнули того понад усе, уже не підвестися до слави Великого Атея.