2.3

3

Із першими променями сонця у Сай, загнавши двох коней, примчав нарочитий[1] царя гелонів Оснія. Агар негайно привів його в опочиваль­ню батька.

Цар по молодечому рвійно піднявся з ложа, зблід, ухопившись за груди, і глухо застогнав крізь зціплені зуби. Відтак, відривисто кинув:

– Говори.

– Цар гелонів Осній із п’ятитисячною комонною дружиною вирушив на з’єднання з твоєю раттю, повелителю Скіфії, – випалив нарочитий.

Обличчя Арсака просвітліло, на устах заграла полегка усмішка. Чекати на загони скептухів правобережних сколотів у ситуації, коли кожна згаяна хвилина наближала неминучу поразку, було б фатальним прорахунком. А от реальна підмога ближчих та могутніших лівобережних сусідів гелонів помножувала шанси на успіх.

– Агаре, буди Хараспа та піднімай рать. Най шикуються на вигоні навпроти Східних воріт. Небавом рушатимемо.

Царевич прожогом вискочив з опочивальні. Слідом за ним вивіркою вислизнув нарочитий.

Арсак удруге застогнав крізь зціплені зуби, розтираючи долонями могутні груди. На кожен порух всередині них кресали блискавиці тупого болю. Однак не час було піддаватися слабості. Володар уперто тріпнув гривою посрібленого мудрістю волосся й якомога бадьоріше покликав зброєносця. Із тихим сопінням слухняно повертався, допомагаючи верткому джурі затягувати паски на масивному панцері, зшитому з начи­щених до блиску залізних пластин. Оперезався бойовим поясом – і вдруге зітхнув з полегкістю. Сумніви, розмірковування й вагання мужа думного враз відступили на задній план. У ратному спорядженні цар відчув себе впевненішим, рішучішим й аж наче молодшим. Відтепер він був воїном, привідцею раті, вістрям скіфського акінака, націле­ного в серця ворогів. Відтепер жадав не примноження мудрості й миру, а нещадної жорстокости й крові поверженого супротивника.

У передпокої Арсак зіштовхнувся з Канітою. Здивованим поглядом зміряв доньку з ніг до голови.

– Ти що надумала?.. – зсупив брови, зауваживши на царівні легку наборну кольчугу та горит і акінак, підвішені до поясу.

– Йду слідом за мужем моїм, – спокійно прорекла Каніта. І стільки незламної твердості чулося в її тоні, що гнів та роздратування на об­личчі царя змінилися легким подивом.

Арсак пильніше приглянувся до доньки. І нараз з якимось внутрішнім задоволенням зауважив, що та її твердість – од нього, вспадкована з кров’ю та злеліяна вихованням. Збагнув: ні владним царським словом, ні батьківським картанням не зуміє, не здужає заборонити їй. Донечка якось непомітно виросла, розцвіла, перевтілилася з примхливої, нес­лухняно-задерикуватої юнки у вродливу, сформовану жінку, здатну приймати самостійні рішення і жити самостійним життям.

Якось так невчасно защемило-заболіло у грудях. Озирнувсь подумки на хвильку в минуле, а побачив у ньому себе теперішнього: постарілого й не­дужого. Шуганув мислю прожитим життям і злетів під хмари, спробу­вавши зазирнути в майбуття. Й осміхнувся спокійно та самозбадьорливо. Доньку, дарма що молодша, він уже поставив на ноги, благословив у самостійне життя. Ще оце розгромить язигів – і поставить сина Агара. А там...

Вчасно схаменувся. Недобрий знак думати перед битвою про таке. Ще, бува, Смерть підслухає.

А доньці не став перечити. Лише поспитав із ледь вловимим відтінком смутку за втраченим:

– А він... Ліподар твій... тобі не боронить? Не рік, либонь, що в Саї безпечніше, а в поході може всяке трапитися?

– Рік, – Каніта ствердно хитнула головою. – Та він мені не указ. Я царської крові, і корюсь велінням лише свого серця.

Арсак ще хвильку постояв, осмислюючи почуте. Потім махнув рукою.

– Ходімо, коли так.

На випасі за стінами Саю не було де кроку ступити від сили-силенної вершників. Багатотисячне юрмище погойдувалося й вирувало, немов роз­бурхане море. Загони і раті, почленовані ще за старою родоплемінною приналежністю, вражали строкатістю складу. Поряд з основним ядром – закутою в блискучу бронь царською дружиною, – із загалу помітно виділялися нечисленні, проте непомірно гонорові дружини можновладних скептухів. Простір між ратями латників заполонювали легкоозброєні, вірніше, хто-чим озброєні кінні лучники з зубожілої верстви пересічних общинників.

Появу царя військо вітало довгим громоподібним ревищем. У промінні ранкового сонця сліпуче сяяли тисячі й тисячі здійнятих над головами акінаків. Вони вселяли віру у власну нездоланність, а серця виповнювали гордощами від усвідомлення своєї причетності до Колаксаєвого роду саїв-повелителів, самим Папаєм настановленого владарювати над іншими племенами багатої й неозорої Скіфії на вічні віки.

Арсак підняв угору десницю. Велелюдне ревище поволі затихло.

– Сакасаї! Ось поряд зі мною муж, який приніс у Сай вість про на­валу язигів. Коли-м слухав його оповідь, серце моє пройнялося люттю й жаданням помсти. Вислухайте ж і ви речницю скептуха Гнура – і нехай серця ваші запалають ненавистю до ваших ворогів.

У сідлі піднявся кремезний широкобородий муж з відлякуюче жорсто­ким обличчям, порубцьованим бойовими шрамами.