2.2

2

У Сай примчали, коли сонце знаходилося на півдорозі до полуден­ного піку.

Столиця Скіфії галасувала, вирувала, нагадувала розворушений мурашник. Попід городищем і ген поза стінами на просторі придніпрових кучугур не було де й кроку ступити від піших ополченців та верхових воїнів.

Метушня, штовханина, грубі окрики, лайка, тупіт копит, брязкіт зброї зливалися в якийсь моторошний гул.

Ліподар і Каніта заледве пробралися до воріт та в’їхали в столицю. Тут довелося поволі пливти в людському морі, нагаями й владним погу­куванням прокладати собі дорогу до цитаделі. Бічною хвірткою прослизнули всередину царського укріплення. Кинули коней біля конов’язі. Забігли в палац.

– Де ви пропадали? – Арсак зустрів молодих гнівним докором.

Повелитель Скіфії помітно змарнів, почорнів на обличчі й осунувся за ці дні. Зачервонілі від недосипання очі й набряклі мішки попід очима видавали в ньому страшенно втомлену людину. Та цього не можна було сказати по твердому голосі, що видзво­нював бадьорістю, і по різких рухах, сповнених рішучості й снаги.

– Що відбувається, батьку? Невже язиги знову наважилися на набіг? – Каніта припала до грудей Арсака.

Цар дещо зм’як на обличчі. Ніжно стиснув доньку за плечі. Зрив натомість поверх її голови кудись, куди міг дістатися поглядом лише він – володар.

– То не набіг, Каніто. Тогорічний набіг, уже знаю, був лише роз­відкою, пробою сил. А цієї весни цариця Яга перейшла Сіргіс з усією язигською ордою. На з’єднання з нею з-за Танаїсу суне рать роксоланів. Колишні союзники, гадаючи, наче ми геть ослабли у війнах з Македонією, зрадили клятві, яку давали Атеєві. Нині, коли аорси[1] зігнали їх з давніх родових уділів, роксолани уклали військовий союз зі сво­їми вчорашніми ворогами язигами. Сподіваються обопільними зусиллями заволодіти багатими буйнотравними степами Скіфії, нашими табунами, торговими шляхами, хлібними нивами... А дзуськи!.. Поки сакасаї спроможні тримати меч у руках, того не буде. Ми, котрі громили і персів, і агатірсів, і македонян, зуміємо дати одкоша зарозумілим ісседонським забродам. Поки живий я – не толочити коням язигів скіфської ковили.

Подібним чином висловлювалися геть усі скіфи. Нещодавня перемога над Зопіріоном відродила їхню впевненість у власній нездоланності. Воїни жадали нових перемог, крові, жорстокої помсти тим, які насмілилися першими кинути їм виклик. Серця воїнів переповнювали завзяття й віра в легку перемогу та нищівний розгром стійбищ ісседонських обірванців. Лише незначна група бувалих воєвод і скептухів усвідомлювали, наскільки грізна небезпека нависла над Скіфією. На її східних обводах давно громадилися грозові хмари ординців, котрих намножилося без ліку. Муд­рий та безстрашний Атей тривалий час сяк-так стримував їх, во­юючи поодинці то з одними, то з іншими, сіяв розбрат між кланами і всіляко перешкоджав їх­ньому згуртуванню й взаємопорозумінню. Це, однак, не вирішило проб­лему, а лише відтягувало час вирішального зіткнення. Й от нині язиги та їхні тимчасові союзники роксолани відкрито кинули виклик своїм західним сусідам, пропонуючи в безкомпромісній борні позмагатися за право прозиватися саями, цебто царями. Чужих у сте­пу, спішених македонян можна було примучити без поспіху, малою кров’ю. Натомість, для орди прудкокінних сарматів степ був рідною до­мівкою. У війні з ними все вирішували швидкість, напористість та чи­сельна перевага.

Рятуючи роди від винищення, скіфи квапливо відкочовували в Тавриду і за Дніпро. А воїни громадилися під стінами Саю. Загони родовичів привозили з собою в’язанки хмизу, тростини та польової дернини, що проростали в їхніх уділах. З тих непоказних в’язанок та оберемків посеред степу на очах виростало грандіозне святилище-жертовник богові-Мечу – викованому з криці уособленню войовничого скіфського духу, ментальності народу-воїна. У самій ідеї цього святилища, скла­деного із в’язанок-приношень воїнів усіх родів і племен, крився гли­боко символічний зміст і секрет скіфської нездоланності. Як з окре­мих галузок і оберемків хмизу вибудовувано велетенський жертовник, так з воїнів окремих стійбищ, які сходилися докупи,  виростало грізне й непереможне військо, здатне здолати вся і всіх із вірою у Батразову допомогу.

До жертовника зганяли полонених і рабів-сарматів. Їхня кров мала розбудити апетит Батраза й дарувати успіх власникам спраглих крові акінаків у грядущих січах.

Із кожною годиною, з кожним новоприбулим загоном святилище роз­росталося й вищало.

А тим часом повелитель і верховний жрець Скіфії, прямий переємник богорівного батька скіфів Таргітая, щедрими пожертвами розпочав ри­туал посвячення юнаків у когорту дорослих воїнів. Близькість ворога й нагальна потреба у воїнах змусили царя переступити звичаєвий покон річного ритуального циклу й оголосити про негайне посвячення. Із за­пальною безстрашністю юності, молодь Саю, довколишніх селищ і стій­бищ стрімголов збіглася на ритуальний майдан, відгороджений од впливу злих духів розкладеними навхрест ватрами.

Хто з царських скіфів, щойно усвідомлював своє походження, не мріяв зма­лечку стати воїном? У минулі часи, коли людність стійбищ ще мало розмежовувалася за майновим станом, коли взаємини мужів од пастуха до вождя ґрунтувалися на родовій спорідненості й узвичаєній від пращурів рівноправності, військовому мистецтву хлопчики починали навчатися, щойно спиналися на ноженята. Переродження союзу пле­мен у ранньокласову державу незворотньо зруйнувало старородовий звичаєвий уклад. Нині далеко не кожен скіф міг похвали­тися відточеними навиками у володінні наступальною і оборонною зброєю, і не кожен міг дозволити собі мати цю зброю, а тим паче захисні обладунки. Ба, навіть типово скіфський, архаїчний зви­чай носити на поясі чаші з черепів повержених у бою ворогів зміг утриматися лише у вузькому дружинному середовищі.