2.1. КНИГА 2. САРМАТИ

КНИГА 2

САРМАТИ

Сармати не проживають у містах і навіть не

мають постійних місць меш­кання, вони вічно

живуть табором, перевозячи своє майно і багатство

туди, куди приваблюють їх кращі па­совища або

примушують відступаючі чи переслідуючі вороги;

плем’я войо­вниче, вільне, непокірне і до того

жорстоке,.. що навіть жінки беруть участь у війнах

нарівно з чолові­ками.

Помпоній Мела (І ст.)

І був Кисько (Кисак-Колаксай – Авт.) славен і

люди отця Ора славні... (І) прийшли язиги до краю

його (Колаксаєвого. – Авт.) і почали худобу

завертати. Тоді Кисько напав на них; спочатку

ідігнав, а далі і його самого відігнали...

і люди були повержені од мечів.

Велесова книга (IV або ХІХ ст.)

(Сармати – Авт.), ставши дужчими, спус­-

тошили значну частину Скіфії і, поголовно

винищуючи переможених, пе­ретворили більшу

частину країни на пустелю.

Діодор Сіцілійський (І ст. до н.е.)

1

До Саю залишалася половина денного переходу. А день згасав, пресичений сонячним сяйвом і теплом. Можна було пустити коней чвалом і за опівніч гримати в браму стольного городища. Однак закохані не поспішали прощатися із казкою весняного степу, де насолоджуватись щастям їм ніщо не заважало, і поринати в складну й стомлюючу вере­мію буднів велелюдної столиці.

Не змовляючись, притримали коней біля степового джерельця, хазяй­новито обкладеного камінням. Щедро напоєні вологою, трави тут густо йшли в ріст. Огири з апетитом, косячи очима на людей, зривали губа­ми ніжні пагони соковитого різнотрав’я.

Каніта й Ліподар спішилися. Розминали ноги. Разом з кіньми-братиками пили джерельну воду. Змивали денну втому з облич, обмі­нювались поглядами, в яких іскрилося кохання.

За мовчазною згодою заходилися розв’ючувати та порати коней. Повертатися в Сай чомусь так не хотілось. Отут, серед безмежжя степового простору, їм було так хороше усі ці дні. О, ці неповторні дні, що спливали в миттєвостях кохання. Їх рахували не кінними переходами, а отакими, як оцей, довгими весняними вечорами, коли весь світ, всі квіти степові і зорі всі небесні належали їм одним. А ще – світанками, коли викупане в росі сонце пестило їхні переплетені, пресичені коханням тіла, розчісувало лоскітливим промінням волосся, вливало свіжість і солод­ку розніженість; коли коні звали в дорогу, а їм – їм все було замало підпухлих від частих цілунків губ, і ніжних, витончених пестощів, і мрій – одних на двох...

І повертатися в Сай чомусь так не хотілося. А на слабкі протести здорового глузду враз знайшлася причина. Посеред ночі їх, виморених цілоденним кінним переходом, ніхто б у Сай не впустив. Адже із заходом сонця міські ворота наглухо зачиняли до наступного ранку. А добувати ніч під глухими стінами городища серед поселян-землеробів та повозок кочівників, прокурених кізяками, що їх спалювали за браком дров у повсякденних багаттях, закоханим аж ніяк не хотілося. І не тому, що цуралися цих простих і грубуватих у поводженні людей. Ні, просто бажали ще на одну ніч розтягнути феєрію весняних мандрів дивосвітами, названими коханням.

Розламавши навпіл, наввипередки смакували півкружалом кобилячого сиру-іппаки. То був останній їхній їстівний припас, прихоп­лений седмицю тому в одному із зустрічних стійбищ. Іппака здавалася їм, – виголоднілим, проте щасливим, – найвишуканішою стравою. Вода, зачерпнута ритоном з джерела, – солодшою за меди. Адже пили її удвох із одного ритону. І допивали останні краплини глибоким поцілунком, від якого голови паморочились незгірше, як од вина.

А шовкові трави і розмай польових квітів пахли так бентежно. Падали у них горілиць, голова до голови. На повні груди вдихали пахощі нічного степу. Насолоджувалися тишею на двох. Мріяли вголос. І замріяно здіймали погляди до неба.

Туди, у піднебесся, шугали снопи яскравих червоних іскр. Лежачи отак горілиць біля багаття, здавалося, що вони летять високо-високо, аж за хмари, і там не гаснуть, ні, а перетворюються на зірки. А їх, зірок, і справді щомиті більшало. І їхнє яскраве, мерехтливе сяйво розбуджувало в душах якісь непізнані передчуття й жадання.

– Десь серед тих зірок сяє моя і твоя, – тихо озвалася Каніта.

Ліподар усміхнувся. Схилив голову набік, милуючись рельєфом її личка, залитого місячним сріблом. Густі хвилі волосся лади перепліта­лися з травами. Маленькі жовто-гарячі квіточки чистяку прозирали крізь них коштовними золотими оздобами. Ясним чолом зміїлися смоля­нисті брови. Місячна доріжка збігала вниз, а далі знову підіймалась вгору, тонкими лініями справжнього митця окреслюючи Канітин носик. Вогко блищали хвилі повних соковитих уст. Їхнім нектаром він насититися досі не міг. У їхній червленій спраглості він розчинявся до останку. Місячне сяйво окреслювало невеличке, немов виточене з мармуру, підборіддя. І розкрилено спадало на лебедину шию, і збиралося сріблоплесим озерцем у виямці, де неодноразово блукав, обдаровуючи ладу жагучими пестощами.