1.39

39

Каніта повернулася від верховної жриці Апі опівночі. Немов на крилах підбігла до багаття, біля якого Харасп щедро вгощав свого майбутнього сусіда й потенційного союзника Ліподара.

– Скачімо! – царівна сяяла щастям.

– Проти ночі? – Харасп підняв на небогу здивований погляд.

– Це ніч народження життя. Усеблага Апі благословила нас. Скачімо, Ліподаре.

Збентежений і зачарований незвичним блиском очей лади, молодець негайно підхопився на ноги.

– Розумію... – Харасп із неприхованою заздрістю зітхнув. – Мені б жагу вашої юності... Коні нагодовані вівсом і доглянуті конюхами. Скачіть, коли на те є воля всемогутньої богині.

Тихо, щоб не потурбувати сп’янілих від любові прочан, вивели коней з долини.

На прощання Харасп притримав Ліподара за лікоть.

– Сподіваюсь, незабаром знову зустрінемося, скептуху орачів? Нам, яко найближчим сусідам, є ще чимало про що погуторити.

– На все воля богів, – ухильно відізвався бродник. Помисли його заполонила Каніта. А все інше, що відволікало, лише дратувало.

Погнав коня слідом за ладою.

– Скільки вовка не годуй, а він все’дно в ліс дивиться, скільки з герром не братайся, а він все’дно герром лишиться, – зневажливо закопилив губу Харасп, згадавши скіфську приказку, та плюнув навздогін закоханим.

А ніч щедро розсипала зорі піднебессям. Пахло весною, свіжістю, зустрічний вітер куйовдив волосся і забивав подих. Прогріта за день земля парувала. Перестук копит і перестук сердець, сплітаючись з поодиноким щебетом птахів, витворював у душі врочисту, хмільно-щасливу музику. Плащ тріпотів на вітрі, – а здавалося, то виростають і бринять у леті крила.

Витривалі мерини легко неслися пагорбами вздовж Мертвоводу.

Місячне сяйво сріблило доли, вказуючи шлях.

Щасливо-спраглими очима юна скіф’янка блукала протилежним берегом. Несла в серці благословення і повчання жриці, несла розквітлу із весною любов до парубка, який став її світом, світлом, став її життям. Припасти до грудей його жадала, од шепоту сп’яніти, од ці­лунків... І поганяла, стьобала огира, підставляючи розпашілі, налиті щемом груди пахкому подиху весни.

Нараз завернула коня до річки. Ліс на протилежному березі відступив, і на урвистому прибережному мисі зазеленіли, милуючи око доньки степу, ніжні пагони типчаку, пирія й стоколоса, а поміж ними цнотливо-дрібноцвітні розсипи ранніх степових квітів.

Аж там, на березі, здогнав її. Зіскочив з огира.

– Каніто... – пив сяйво місяця з її очей. Німів, торкаючись несміло її зап’ясть, плечей, переливаючи свою любов у ладу захоплено-імлистим поглядом.

– Цю ніч боги подарували нам. Скажи мені ще раз, що ти мене ко­хаєш, скажи, що бути нам разом завжди, і я тобі повірю.

– Лише тебе, єдину, наймилішу у цілому світі, я кохаю. Душа моя в солодкому полоні твоїх п’янких чар. Живу тобою, лада моя, марю й сню тобою.

Над силу ухилилася від поцілунку.

– Тоді пливімо на скіфський берег. У серці Скіфії звела й посіяла в наших серцях кохання Артимпаса. У скіфському святилищі пречиста Апі злюб наш освятила. Там, у рідній серцю Скіфії, навіки я твоєю стану. Те прорекла мені верховна жриця. Те вимріяло серце, що кохає...

Хутко позвільнювалися від вбрання. Запакували його, щоб не намокло, у тугі подорожні мішки. Тримаючись за вузду огирів, поволі, переборюючи дрижливу нехіть, увійшли в річку. Весняна крижано-холодна во­да тисячами голок впилася в шкіру. Однак, звиклі до холоду й спеки, гартовані самим життям на лоні суворої скіфської природи, тіла не боялися хвороботливої переостуди. Сміючись, побігли з кіньми вперед, з безстрашністю дітей природи пірнули у студені хвилі. І поп­ливли, покладаючись на швидкість, міць і витривалість вірних чотириногих содругів.

Вивірками видерлися на невисокий мис, прогрітий і підсушений весняним сонцем. Каніта кинулась розсідлувати, розтирати і стреножувати коней. А Ліподар, тим часом, нажав акінаком ціпу копу зжов­клої сухої тростини й очерету.

Над мисом закурів димок. Язики полум’я лизали цурпалки й долоні, тінями ви­танцьовували на обличчях. Від багаття і теплих вовняних плащів-накидок приємне млосне тепло розпливалося тілами. Не від вогню ста­вало жарко, а від гарячих обіймів, довірливо-несміливих пестощів, цілунків пристрасних і водночас невинно-ніжних.

– Чуєш? – запитувала, підводячи голову з його грудей і дивлячись на ми­лого довгим закоханим поглядом. – Чуєш, як пахне чебрець?

– Медом пахне. Хмільним зсуреним сколотським медом. А ще – твоїм волоссям. А от смаку не має. Ані пилок, ні найсолодший мед не можуть порівнятися з нектаром твоїх уст, моя кохана.

– Дарма ти так. Я справді люблю пахощі і соковиту свіжість чебрецю.

– А я люблю тебе, люблю так сильно, що ладен все віддати, щоб тільки бути завжди поряд із тобою.

Блукав устами її тендітною шиєю, цілунками вкривав звабливі плечі, перса...

– Зажди... – зітхала млосно, долоньками впираючись в рамена мужа. – Поглянь, що дарувала мені верховна жриця богині Апі.