1.38

38

У верхній течії Мертвоводу місцевість набула рис горбистої висо­чини. Пласке степове безбережжя залишилося далеко позаду. Натомість впритул до урізу води підступали неходжені дібровні праліси. Розлогі балки зі скельними виступами куталися в темні хащі, де відсипалися після ловів сіроманці й бродили всюдисущі вепри. Безлісими крутогорами рясно зеленів чеб­рець. У затінку кущів терну милували око ніжно-блакитні дзвіночки про­лісків.

На відміну від спрадавен обжитого степу, тут людина чулася не ха­зяїном, а гостем. У всіх цих наскельних дібровах, долинних дубово-грабових пралісах, тінистих крутосхилих яругах, задушливо-вогких, замочарених балках, хвилястих бурунах пагорбів і кряжистих плато порядкували божества Природи, володарі світу серединного, земного, в якому людина не була ані вищою, ажі нижчою, але мала упоконену від богів рівноправність із іншими насельниками краю – зі звіром і духом лісовим та польовим. Усе живе, і людина, будучи невід’ємною часткою спільноти живого, вшановувала й корилася господині цього краю рік, річок, ручаїв і потічків – Великій Праматері – подаяльниці й опікунці життя Дані. Пра-вічно існуючим втіленням Великої Матері, за віру­ваннями оріїв, була першорічка Данапра – цебто Дана-Пра/мати/. Вірили: вона наро­дилася й існувала від дня створення цього світу, вона й була втілен­ням усещедрої Дани. І богиня незримо перебувала в усіх земних водах, бо як люди є часточками-пагонами єдиного Роду, так і водотоки є часточками єдиної Дани.

Минули століття, аж поки в країну нащадків першотитанів Ора-Урана та Гіперіона прибули перші переселенці з Еллади, між якими панував патріархальний світогляд, де мужі мали повну владу над жонами, а мужі-боги цілковито порядкували і в морі, і в ріках земних, і на захмарних пасовиськах. Головні ріки Еллади замешкували грізні боги-водяники Ладон, Ахелон, Пеней,.. тож і пониззя гіперборейської Дани, і її бог-водяник отримали від колоністів нове чоловіче ім’я Бористен. А тамтешній люд, не мудруючи аж надто, першопрохідці нарекли гіпербореями – цебто нащадками Гіперіона і його буремного онука Борея.

Але задовго ще до об’яви еллінів у Надчорномор’ї прапрадіди нинішніх сколотів, розмножуючись і розселяючись, осідали родами й цілими племенами біля інших рік-годувальниць богоданого краю. З собою відселенці несли святі вірування і впевненість у надприродній єдності множинних природних проявів Великої Праматері. Так поставали на обширі орійського краю нові Дани. І найперше, ген по самих обводах Оратанії молодші сестри Пра-Дани: при заході сонця Даная, чи, на фракійський говір, Дойна-Дуная, згодом очоловічена римляна­ми під іменем Данубіс, а на схід сонця – Таная або, на еллінський лад, – Танаїс.

Жорстокі віяння нової доби чоловіка-воїна-повелителя, і нові, за­початковані рахманами божества потіснили старий, з матріархатних прадавен існуючий культ Великої Матері. За­непаду його перешкодила з’ява в Надмор’ї кочових скіфів, у середовищі яких пережитки матріархатного укладу родової громади залишалися ще достатньо відчутними. Саме скіфські жриці в добу згуртування кочівницьких кланів у єдиний царський народ, в добу створення царями й енареями нової політичної та релігійної ідеології скіфів, виокремилися, нескорені, й, відколи осіли в Ескампеї, витворили зі скіфської Праматері й сколотської Володарки Вод єдине божество Апі-Змієдіву, яка втілила у собі земний, материнський першовитік буття.

Злиття місцевого землеробського і прийшлого кочівницького духовних світоосмислень породило оновлений культ, який вражав помисли простосердих. Дарма, що в середовищі родовитих царських скіфів, які повернулися з Передньої Азії, чільне місце в релігійному пантеоні посіла таки не від землі, а небесним вогнем породжена богиня Табіті, і її зоб­раження-оберегу, викарбувану на золотих платівках, носили на одязі всі ті, хто причисляв себе до царського племені. У серцях общинного загалу скіфів-кочівників, а тим паче, скіфів-землеробів, осілих у пониззі Дніпра та довкруж еллінських торжищ, членів общин і родів, набагато численні­ших за тих, які величали себе “царськими”, Апі була й залишалася головною боги­нею, а Ексампей – священним урочищем її перебування.

Святилище Змієдіви знаходилося в скелястій долині Мертвоводу. Призаплавний злучнілий степ, порослий стоколосом, пирієм, тонконогом та квітуче-медоносним різнотрав’ям, зусебіч оточували високі скелі і крутосхилі пагорби, закутані в непрохідні дібровні праліси. Велети-прадуби спліталися корінням на узвишші урвистих скельних відсло­нень та окреслювали межу лісового царства. Не диво, що саме на цій межі між лісом і степом, між оратаями-сколотами і пастухами-скіфами постало місце материнського об’єднуючого божества миру й співіснування. Тут володарювала Верховна богиня Старої Скіфії Апі-Дана.

У день весняного рівнодення, коли хлібороби і скотарі святкували свято Пробудження природи, свято злиття земного начала Апі з небесним началом Папаєм, свято запліднення лона зернини дощовою краплиною, яка несла в собі енер­гію життя сонячного променя, свято початку Нового землеробського року, у священне урочище звідусіль з’їхалася сила-силенна люду.

Тільки-но Ліподар і Каніта спустилися з кам’янистих пагорбів у видолинок, як опи­нилися у велелюдному вирі. Коні ледве надибували дорогу поміж хаотичним скупченням критих скіфських повозок і сколотських возів. Люд тіснився, але відступався з-під самих копит баских скакунів, коли зауважував щедро розцяцьковане золотими платівками вбрання і збрую високородних гостей з царського племені. Комонний і піший люд плив у тому ж напрямку, що й закохані. Усі поспішали до святилища, де от-от мало розпочатися ритуальне дійство.