1.37

37

Летячи на баских конях від стійбища до стійбища, дісталися за дві седмиці із Саю в край сколотського племені божичів, яких кочові находники з сухих надморських солонча­ків прозвали прекрасноджерельними, а елліни – калліпідами.

Розмокла одноманітність степу залишилася позаду. Довкола стали траплятися розлогі діброви, котрі немов заступали дорогу кочівнику в край хліборобів. А пречистий синьоплесий Бог стіною оточили осокоро­во-вільхові праліси.

Стезя, проторована не одним поколінням комонного й пішого люду, в’ю­нилася узліссями понад річкою. Не стелилася рівно, як у степу, а плавно збігала в широкі долини, зміїлася оплилими гребенями пагорбів, огинала глибокі балки та крутосхили.

На одному з пагорбів подорожні притримали коней. Задивилися вда­лечінь. Зітхнули полегко й захоплено водночас. Перед їхніми очима постала мальовнича картина. З півночі плинув до Бога Мертвовід, уквітчаний вільхово-шелюго­вими заростями. Мертвовід мимоволі забобонно відлякував зміїною звивистістю русла, глибоким темноводдям плесів і кипучим стрімководдям перекатів.

Прийнявши солонувато-згірклі води притоки, Бог широко розливався. Здавалося навіть, що то не річка, а небо впало на землю неозорістю вод. Весняне повноводдя не вміщалося в руслі, воно пов­ністю затопило широчезну заплаву, впритул приступило до терасованих крутосхилів. Чорними монолітами де-не-де виступали з води вільхові зарості, могутні осокори та в’язи. Пестили віттям воду розлогі плакучі верби. Життєдайна, цілюща, одухотворена сонячною енергією, тала вода вибруньковувала, виповнювала зеленню усе довкруж. І заплава буяла життям, видимим і здаля завдяки пташиним гомону й метушні.

Ген, на вищому правому березі Мертвоводу, вода приступала до са­мих хиж невеликого поселення сколотських хліборобів. А над ним, вище по крутосхилу, при самому злитті Мертвоводу і Бога, мисом-горою здій­малася над заплавою велетенська прадавня могила. На її чуб­кові вросло у ґрунт зчорнілим, порослим мохом гостроколом не менш древнє капище[1].

– Ось вона яка – Стара Скіфія, – вражено прошепотіла Каніта. – Велична, незбагненна для душі, яка зросла у степу. А однак, старі жерці бога Папая стверджують, що саме тут, а не в Саї, серце Скіфії... Як ми переберемося на протилежний берег?

– Спускаймося долу навпроти селища. Та погукаємо. Хтось і перевезе.

Гукати не довелося. У долині з-за верболозів назустріч виплив чов­ном сухорлявий дідок.

– А перевезіть-но на той берег, діду, – попросив Ліподар, кланяю­чись старцю за сколотським звичаєм у пояс.

– Атож, атож. Того й приплив. Хоч і натруджені очі маю, а здалеку помітив, як сліпуче горять на сонці золоті бляшки на каптанах приблудлих комонників. Ба, – зрадів собі, – та то ж скити на уклін до Дани[2] поспішають. Золоті каптани мають – щедро обдарують старого за перевіз.

Бродник засміявся:

– Відколи ж таким падким на золото став, старче? – простягнув дрібну мінову платівку.

Дідок цапнув заплату, потримав у висхлих, мозолястих долонях, ворушачи кущуватими бровами, а далі запхнув її в пояс і скрушно зіт­хнув:

– Не собі ж збираю... Ти, молодче, бачу, орійського роду. Благословен будь у богів за щедроту. І твому джурі скиту хай добре ведеться. А сю твою плату матиму віддати і за себе, і за родину, як княжі гридні прийдуть збирати полюддя для скитського царя-кощія, земля б його не тримала.

Ледь-чутно пробубонівши під ніс останні слова, дідок тривожно глипнув на статечного витязя. Знав бо із власного гіркого досвіду, що поскіфлені заможні свояки підчас бувають бездушнішими та свавільнішими, аніж кочові скіфи.

Ліподар розчув бурмотіння. Стримано посміхнувся у вуса, але очима не зм’як.

– Це лада зі мною – донька царя Скіфії Арсака, – познайомив з від­тінком застереження у тоні.

– Ба-а... – дідок на якусь мить сторопіло вирячився на Каніту. А далі догідливо заметушився.

– Прошу, прошу в човен. А огирів я прив’яжу до корми, поряд з човном пливтимуть.

Розсунувши носом очерет, човен виплив на бистрину. Сухорлявий дідок, стоячи на кормі, жваво загрібав довгим веслом. Очима ж пас високородних приблуд зі Скіфського Поля, роздумуючи, чого б то вони удалися в мандри без гриднів супроводу.

Випливли на середину річки.

Ліподар, зачудовано роззираючись, зачерпнув долонею води й скуштував на смак.

– Ба, і справді ледь гіркувата! – здивовано повернув голову до перевізника.

Дідок гмикнув.

– Гіркувата?.. Ні, у цій майже не чути присмаку. Ти б, молодче, скуштував її влітку, коли від весняного повноводдя не залишається й сліду. Ота дійсно гіркувата. Одне слово – мертва, до пиття не ужитна. Зате, коли хочеш знати, має цілющу силу. Хто промиє рани мертвою водою Мертвоводу, а по тому живою водою Бога, той не знатиме запалення й слабкості, але навіть найважчі рани в нього швидко загояться. Се, подейкують, від того, що Мертвовід несе в собі прах святих рахманів.

– Хранителів старих богів? – округлив очі Ліподар.

– Атож. Небагато залишилося їх помежи нащадками Орієвими. А в нас є. Оно, на горі, при злитті двох рік їхнє капище видніє. З правіку там мешкають, оберігаючи божичів од лихоліть та неврожайних безліть. То, як помирає старий рахман, тіло його спалюють у сонячній лодії, а прах не дозволено ховати в урні у землю, з якої вийшов і проріс життям. Розсівається він над мертвою водою і вливається-втілюється Мертвоводом у Бога, і плине Богом в Аріян-Ірій[3].